Читати книгу - "Від півночі на південь, Даніїл Овечко"

— Дивіться, он знову велика брила відкололася! — пролунав високий дитячий голос.

На засніженому березі вечірнього океану, стояла купка дітей і одна дівчина, старша за них десь на п'ять років, грала повільну мелодію на своїй скрипці. Разом вони дивилися на з тріском падаючий шматок льоду на повністю крижаному острові у далечині.

Поруч із дітлахами мирно дрімала димчастого кольору рись, але тримала свої волохаті вуха в активності.

Глиба впала у воду, з гуркотом піднявши велику хвилю, а над нею на мить засяяла веселка. Від чого наймолодші діти радісно засміялися і почали бігати навкруги.

— Малюки, обережніше поряд із водою! — попередила їх найдоросліша, складаючи музичний інструмент у футляр.

Цей народ називає себе фераріями. Людиноподібні, з тонкими хвостами, рогами і незвичайним кольором очей, у яких ніби розтікалася незрозуміла енергія і мала зовсім слабке світіння. Також кожен із цієї раси не обділений навичками якогось ремесла. Найздібніші з них, зазвичай, мали незвичний відтінок шкіри: червоний, зелений, фіолетовий, жовтий.

— Вічі, а покажи ще раз, як ти рибу ловиш! — до старшої прилип маленький хлопчик, тільки нещодавно у нього на лобі проросли роги і випав перший зуб.

— Ні, давайте вже завтра. Сонце скоро сяде, ми й так запізнюємося до темряви. — лагідно відповіла старша ферарія, коли подивилась на сонце, прищуривши свої гетерохромні зелене та фіолетове очі. Шкіра в неї була людська, а один ріг у неї був зовсім маленький, тільки кінчик стирчав, а другий уже міцний і сформований.

Дівчина підійшла до відпочиваючої рисі, почухала їй під щокою, за вушком і тварина з сонним риком розплющила свої очі і запитливо подивилася.

— Ну, Рішо, настав час додому. — Ще недовго чухаючи рись, Вічі дістала з-під її лап шкіряний мішок і невеликий, білий металевий тризуб. Потім дівчина стрибнула на спину тварини і підняла зброю вгору. Між кінцями його зубців з тихими клацанням і тріском з'явилися яскраво граючі білі іскри. — Діти, давайте додому! — крикнула старша, перераховуючи дітлахів, що підбігали до неї. — Так, усі тринадцять. Добре. Не відставайте. — вона поклала блискучий тризуб собі не плече, похлопала рись по бочку і тварина слухняно піднялася на лапи і повезла на собі господиню вздовж берега на захід. А діти, по дорозі граючись між собою, йшли за нею.

Горяче сонце, чиї промені відбивалися на снігу, що залежався тут роками, прагнуло за горизонт, на якому вже з'явилися верхівки стін з частоколу, і стовпи сірого диму прагнули до небес. Світ почала поглинати темрява сутінок, але діти не боялися темряви. З ними завжди поруч було джерело світла, Вічі та Ріша. Ступаючи своїми слідами, перейшовши ще міцний міст через річку, вони, коли сонце вже давно покинуло цей бік світу, дісталися до освітлених дерев'яних воріт стіни. Поруч були не зачинені ворота, Вічі відкрила їх і пропустила вперед усіх дітей. Ті, повні щастя, вбігли всередину. Там було велике дерев'яне село з широко розбудованим причалом. Світло у вікнах ще горіло, а вулицями іноді проходили знайомі ферарії та добрі сусіди, які весело зустрічали малечу з прогулянки дикими крижаними землями.

З усмішкою на обличчі, дівчина завела всередину і свою вихованицю.

— Вічі, не хочете з Рішею погрітися, потішити серце старого своїми історіями перед моїм довгим нічним чергуванням? — дорослий чоловік із вусами, що трохи посиділи, грівся біля вогнища, недалеко від входу, під рукою він тримав спис і сам був закутаний у кілька хутряних курток і каптурів.

— Вибачте дядьку Мілане, я сьогодні обіцяла батькам допомогти з домашніми справами! — у відповідь крикнула дівчина і теж поспішила додому. Рись завжди слідувала за нею.

Будинок Вічі знаходився майже на самому березі, біля високих причалів наповнених рибальським приладдям. Кілька човнів, що гойдаються на хвилях, і єдиний великий корабель прикрашали цей район.

— Це що, дядько Боб приїхав? — у відповідь на запитання, Вічі отримала недружнє гаркання Ріши. — Не любиш ти його, ще змалку...

— Р-ряв! — голосно відповіла рись.

Нарешті вони дійшли до свого будинку. 

Не встигла дівчина і доторкнутися до вхідних дверей, як зсередини почулися голоси, що сперечаються.

— Рук, я втомився тобі повторювати: твоя риба не виплатить борг навіть за п'ять життів! — це був дядько Боб. Він став першою людиною, що виявив фераріїв, першим приплив на своєму кораблі, познайомився з батьком дівчини, налагодив перші в історії торговельні відносини та регулярно водив сюди свій корабель. 

Але приблизно рік тому, Рук, батько Вічі, витратив останні гроші на квиток в країну людей. Там він хотів відкрити свою крамницю, продавати товари, які виробляють ферарії, та яких не знайти на півдні. Але тільки він почав розбиратися зі справами, як вліз в одну колотнечу, де фігурував відомий отаман розбійників Венрум. 

За зв'язок з таким небезпечним і ненависним злочинцем, батька обклали штрафом у сотню золотих монет, що було непідйомною сумою навіть для всього села, де бачили максимум половину золотої монети.

— Бобе, ну що я можу зробити? Руки в мене вже не ті, що замолоду! І припини кричати на мене в моєму ж будинку! — відповів людині ферарій.

— Та ти не уявляєш яких ризиків я зазнаю щоразу, коли знаходжу причину не везти сюди збирачів із ордена правосуддя! А як мені прилітає від гільдії! Вибач, але відчуваю, що якщо в найближчі пару місяців штраф не буде сплачено... у мене не залишиться вибору... — на мить голоси затихли. Серце дівчини завмерло в очікуванні відповіді.

— Тоді...

— Дайте мені розібратися з батьковим боргом! Я хочу знайти цього Венрума! — Перервавши репліку Рута, Вічі різким рухом відчинила двері, і практично перестрибнула через поріг до будинку.

— О, Вічі! Давно не бачилися! Ти чого ночами гуляєш? — посміюючись, товстопузий темношкірий Боб хотів обійняти дівчину, але недобре шипіння рисі під боком, змусило здригнутися і зупинило його. — Рішо, і тебе я радий бачити.