Читати книгу - "Туманне місто, Карлос Руїс Сафон"

— Ну, там з’являється одна принцеса… але вона дуже погана.

Її обличчя засяяло.

— І наскільки ж вона там погана?

Того ранку Бланка стала моєю першою читачкою, моєю першою публікою. Я як міг розказав моє оповідання про принцес та відьмаків, про чаклунство та отруйні поцілунки у світі чарів і живих палаців, які повзали по безлюддю в царстві мороку, ніби пекельні бестії. Під кінець оповіді, коли героїня тонула в крижаних водах чорного озера з проклятою трояндою в руці, Бланка назавжди визначила мою життєву путь, пустивши сльозу та — схвильована й звільнена від ­отого лиску панночки з пристойного дому — промурмотівши, що моя історія видалася їй пречудовою. Я віддав би життя, щоб та мить ніколи не розтанула. До прозаїчної дійсності мене повернула тінь Антонії, простягнувшись біля наших ніг.

— Ходімо вже, панночко Бланко, адже вашому батькові не подобається, коли ми запізнюємося на обід.

Служниця забрала її від мене й повела геть униз по вулиці, та я не зводив погляду з неї, доки обрис не розтанув, і я лише встиг розгледіти, як вона махнула мені рукою. Я підняв куртку й нап’яв її, відчуваючи на собі тепло й запах Бланки. Тоді всміхнувся внутрішньо та — нехай тільки на якісь секунди — зрозумів, що вперше в житті почувся щасливим і що надалі — відколи я відчув смак отої отрути — моє існування більше не буде таким, як раніш.

Того дня за вечерею, коли ми їли суп із хлібом, батько суворо подивився на мене:

— Ти якийсь не такий. Щось трапилося?

— Нічого, батьку.

Я хутко пішов спати, аби уникнути батькового стурбованого настрою. Простягся на ліжку, думаючи в темряві про Бланку, про історії, які хотів вигадати для неї, і збагнув, що я ж не знаю, ні де вона мешкає, ні коли знов її побачу.

Наступні дні я провів у пошуках Бланки. По обіді, щойно батько засинав або замикався у себе в спальні, віддаючись своєму особливому забуттю, я виходив і прямував униз по району, аби обійти вузькі похмурі провулки довкола бульвару Борн, сподіваючись натрапити на Бланку або на її лиху служницю. Я завчив напам’ять кожен заворот, кожну тінь цього лабіринту вулиць, мури якого, здавалося, з’єднуються один з одним, щоб утворити плутанину тунелів. Старі маршрути процесій середньовічних цехів розкидалися мережею коридорів, які починалися від базиліки Святої Марії Морської й зав’язувалися у вузол переходів, арок і неможливих закрутів, куди сонячне світло проникало ледь на кілька хвилин на день. Гаргулі та рельєфи позначали перехрестя поміж старезних поруйнованих палаців та ­будинків, що височіли один над одним, мов скелі, утворюючи урвища з вікон та веж. На смерканні, виснажений, я повертався додому саме тоді, коли прокидався батько.

На шостий день, коли вже почало здаватися, що та зустріч мені наснилась, я рушив вулицею Міральєрс до бічного входу церкви Святої Марії Морської. Густий туман спустився на місто й плив по вулицях, немов білясте покривало. Портик церкви був відчинений. Я пішов туди, де завважив на вході до храму обриси одягнутих у біле жінки й дівчинки, яких за секунду туман огорнув своїми обіймами. Я увійшов до базиліки. Струмінь повіт­ря затягував туман усередину, й примарна пелерина пари пливла поміж рядів лавок центральної нави, палахкотячи від полум’я свічок. Я впізнав Антонію, служницю, що вклякла біля одної зі сповідалень із виразом скрухи й мольби на обличчі. У мене й сумніву не було, що зізнання цієї гарпії повинно було мати дух і густоту дьогтю. Бланка очікувала на одній з лавок, схрестивши ноги й задивившись на олтар. Я підійшов до краю лавки, і вона обернулася. Побачивши мене, усміхнулася, обличчя їй засвітилося, змусивши мене вмить забути про нескінченні злиденні дні, проведені в намаганні зустріти її. Я сів поряд.

— Що ти тут робиш? — запитала вона.

— Прийшов на месу, — вигадав я.

— Це не година меси, — засміялася вона.

Я не хотів брехати й опустив очі. Не було потреби щось їй говорити.

— Я теж скучала за тобою, — сказала вона. — Думала, що ти забув про мене.

Я заперечно хитнув головою. Атмосфера туману й шепотіння додала мені сміливості, і я наважився вимовити одне з тих зізнань, які видумав для чергової оповідки про магію та героїзм.

— Я ніколи не зміг би забути про тебе.

Такі слова прозвучали б порожніми й смішними, якби їх не вимовив восьмилітній хлопчак, який, можливо, не розумів, що каже, але відчував це. Бланка подивилася мені в очі з дивним смутком, не властивим погляду дівчинки, й міцно стиснула мою руку.

— Обіцяй, що ніколи не забудеш про мене.

Служниця Антонія вже, напевно, вільна від гріха й готова знову впасти в нього, з ненавистю позирала на нас, стоячи скраю від рядів лавок.

— Панночко Бланко?

Бланка не зводила очей з мене.

— Обіцяй мені.

— Обіцяю.

І знов служниця забрала з собою мою єдину подругу. Я дивився, як вони йдуть по центральному проходу базиліки й зникають у тильних дверях, що ведуть на бульвар Борн. Проте цього разу в мій смуток просочилася крапля зловтіхи. Щось підказувало мені, що служниця була жінкою з ураженою совістю й, очевидно, постійно приходила до сповідальні зізнаватися у своїх провинах. Дзвони храму пробили четверту, і в моїй голові почав визрівати зародок плану.

Відтоді, щоразу по обіді, за чверть до четвертої, я з’являвся у церкві Святої Марії Морської і сідав на одну з лавок поблизу сповідальні. Не минуло й кількох днів, як я знов побачив їх. Зачекав, доки служниця уклякла перед сповідальнею, і наблизився до Бланки.

— Що два дні о четвертій, — пошепки повідомила вона.

Не гаючи й миті, я взяв її за руку й повів за собою по базиліці. Я придумав для неї оповідку, дія якої відбувалася саме тут, поміж колон та каплиць храму, з прикінцевим двобоєм у крипті, розташованій під вівтарем, між злим духом, створеним із попелу й крові, та героїчним лицарем. Це була перша оповідка з пригодницької серії під назвою «Привиди собору» з усілякими подробицями про жахіття й кохання, які я вигадав для Бланки, й у моєму безмірному марнославстві автора-­початківця вона видавалася мені майже незрівнянною. Першу частину закінчив саме тоді, коли вже слід було повернутися до сповідальні й зустрітися зі служницею, яка цього разу не побачила мене, бо я заховався за колоною. Кілька тижнів ми з Бланкою зустрічалися там що два дні. Ділилися дитячими історіями та мріями, поки служниця мучила пароха розлогим переліком своїх гріхів.

Наприкінці другого тижня сповідальник, священник із зовнішністю колишнього боксера, помітив мою присутність і хутко в усьому розібрався. Я вже збирався вислизнути з церкви, коли він наказав мені підійти до сповідальні. Його боксерський вигляд переконав мене, і я послухався. Вкляк у сповідальні, тремтячи перед очевидністю