Читати книгу - "Туманне місто, Карлос Руїс Сафон"

аромат і патриціанська постава цієї заможної дівчини в броні з шовку й серпанку не залишали жодного сумніву в тому, що це створіння не належало до мого світу, а я й поготів — до її світу. Нас розділяли заледве кілька метрів вулиці й кілометри невидимих зако­нів. Я обмежився зачудованим спогляданням, як споглядаються обожнювані предмети, виставлені у вітринах або прозорих шафках отих крамниць, чиї двері ніби й розчинені, та їхній поріг тобі — сам розумієш — не переступити ніколи в житті. Я часто думав, що, якби не тверда настанова мого батька відносно мого охайного вбрання, Бланка ніколи б не звернула на мене уваги. Батько дотримувався думки, що побаченого ним на війні бруду вистачить на дев’ять життів, і хоча ми були бідніші за бібліотечного пацюка, він змалечку привчив мене до крижаної води, що скільки хочеш струменіла з крана у вмивальні, й до шматочків мила з лужним запахом, здатних змити навіть докори сумління. Отак і сталося, що у свої вісім років ваш покірний слуга Давид Мартін, охайний обірванець, якому в майбутньому світило третьорядне літераторство, спромігся на достатню твердість духу, аби не відвести погляду, коли ота лялька з пристойної родини вп’ялила в нього очі й несміливо всміхнулася. Батько завжди казав мені, що в житті треба людям відплачувати тою ж монетою. Він мав на увазі ляпаси та інші нахабства, але я вирішив дослухатися до його науки й відповів на ту усмішку, а на доважок іще й кивнув злегка. Тоді саме вона повільно підійшла й, глянувши на мене згори вниз, простягла руку — порух, яким ніхто мене ще не удостоїв, — і сказала:

— Мене звати Бланка.

Бланка простягала руку, як це роблять панянки в комедіях XVIII століття — долонею донизу і з млявістю паризької дамочки. Я не здогадався, що мені належало уклонитися й торкнутися руки губами, а Бланка за мить забрала руку й вигнула брову.

— А я Давид.

— Ти завжди так невиховано поводишся?

Я вже був почав підшукувати якогось мовного виверту, аби знайти вихід зі становища неотесаного плебея, сяйнувши винахідливим дотепом, що дозволив би зберегти обличчя, аж раптом зі збентеженим виглядом наблизилася служниця й подивилася на мене, як дивляться на скаженого пса, що вільно вештається по вулиці. Служниця була молодою жінкою із суворим обличчям та глибокими чорними очима, у яких не проглядалося жодної симпатії до мене. Вона взяла Бланку за руку й відтягла її подалі.

— Панночко Бланко, з ким ви розмовляєте? Ви ж знаєте, що вашому батькові не подобається, коли ви розмовляєте з незнайомими людьми.

— Але ж я знайома з ним, Антоніє. Це мій друг Давид. І батько його знає.

Я скам’янів, тимчасом як служниця скоса споглядала мене.

— Давид, а далі?

— Давид Мартін до ваших послуг, пані.

— Антонії послуг ніхто не надає, Давиде. Це вона прислуговує нам. Чи не так, Антоніє?

У тої на лиці промайнула гримаса, якої ніхто б і не побачив, окрім мене, бо я уважно придивлявся. Антонія миттєво й похмуро зиркнула на Бланку; то був погляд, повний отрути ненависті, від якого в мене кров закрижаніла, та він ураз заховався під покірливою посмішкою, а кивок засвідчив, що ніби все гаразд.

— Жовторотики, — промурмотіла вона стиха й знов пішла до книгарні, що вже відчиняла двері.

І тут Бланка націлилася присісти на сходинку порога перед під’їздом. Навіть такий селюк, як я, розумів, що оте плаття не мало торкнутися грубого закіптюженого каміння, з якого було зведене моє житло. Я зняв із себе залатану куртку й кинув її на поріг, ніби килимок. Бланка всілася на мою найкращу одежину й зітхнула, оглядаючи вулицю і перехожих. Антонія не зводила з нас очей із дверей книгарні, а я вдавав, ніби нічого не помічаю.

— Ти мешкаєш тут? — запитала Бланка.

І я, кивнувши, вказав на прилеглу кам’яницю.

— А ти?

Бланка подивилася на мене так, наче то було найдурніше питання з усіх, що вона чула за своє коротке життя.

— Ясно, що не тут.

— Тобі не подобається район?

— Тут тхне, похмуро, холодно, люди бридкі, ще й шумно.

Мені зроду не спадав на думку такий-от опис знаного досі світу, та я не знайшов твердих підстав, аби заперечити.

— А чого ж ти сюди прийшла?

— У мого батька будинок поряд із ринком Борн. Антонія приводить мене до нього майже щодня.

— А ти сама де мешкаєш?

— З мамою, у Саррії[4].

Навіть такий злидень, як я, чував про ту місцину, але, звісно, ніколи там не бував. Я уявляв її собі цитаделлю з великими будинками й липовими алеями, з розкішними каретами та тінистими садами, світом, де мешкають люди, подібні до цієї дівчини, тільки вищими. Безсумнівно, світ її був напахченим, осяйним, зі свіжим вітерцем та городянами, привабливими й мовчазними.

— А чого це твій батько мешкає тут, а не з вами?

Бланка стенула плечима, відвівши погляд. Здавалося, тема її бентежить, тож я вирішив не наполягати.

— Це лише тимчасово, — продовжила вона. — Незабаром він повернеться до нас.

— Звичайно, — сказав я, не розуміючи добре, про що ж ми говоримо, але прийнявши отой співчутливий тон, притаманний тому, хто вже народжується невдахою, тож запросто радить бути покірливим.

— Ла Рібера не така вже й погана, от побачиш. Ти звикнеш.

— Не хочу я звикати. Мені не подобаються ні цей район, ані будинок, який батько купив. У мене тут немає друзів.

Я ковтнув слину.

— Я можу стати твоїм другом, якщо хочеш.

— А хто ти?

— Давид Мартін.

— Це ти вже казав.

— Гадаю, я — той, у кого також немає друзів.

Бланка повернула голову й подивилася на мене цікаво і стримано водночас.

— Я не люблю грати у хованки або в м’яча, — попередила вона.

— Я теж.

Бланка всміхнулася й знов простягла мені руку. Цього разу я вже таки ґречненько поці­лував її.

— Тобі подобаються оповідки? — спитала вона.

— Це те, що я люблю понад усе на світі.

— Я знаю деякі, що їх мало хто чув, — продов­жила Бланка. — Батько пише їх для мене.

— Я теж пишу оповідання. Ну, власне, вигадую і завчаю напам’ять.

Бланка наморщила лоба.

— Ану, розкажи мені якесь.

— Просто зараз?

Вона задирливо кивнула.

— Сподіваюся, це не про принцес буде, — промовила з погрозою. — Ненавиджу принцесок.