Читати книгу - "Наближення. Наркотики і сп'яніння, Ернст Юнгер"

Фальшиві банкноти часто є оманливо бездоганними, лише поодинокі знавці можуть розгледіти їх з першого погляду. «Розгледіти» означає в таких випадках «пізнати, що за ними нічого немає».

З винаходом рентгенівського проміння спроби досягти певного ефекту, демонструючи череп, стали цілком абсурдними. Тут, можливо, варто було б уточнити, що ми маємо на увазі: заувага не про фізичну, а про фундаментальну оптику — про новий, майже інстинктивний та за своєю ґенезою цілком відповідний своєму жанру спосіб людей бачити. Тут промені поводяться як емпіричний наслідок, спричинений зміною форми.

Ця фундаментальна зміна, яка позначилася також на фізиці та її інструментарії, має не лише вищий рівень, на якому дихання стає важчим, але й глибші шари, де матерія стає щільнішою та змістовнішою. В обох випадках від того виграє фізика.

Проте важливим є також те, що таким чином змінюється і ставлення до смерті, і ця зміна заторкує не лише віру та мислення, але й саме мистецтво вимагає пошуку відповідної форми вираження. І це також одна з причин того, що череп, як і багато чого іншого, більше не є «переконливим».

Однак це питання перспективи, але не самої субстанції. Сила черепа «в собі» залишається незмінною, але з його допомогою ми вже не наводимо на ціль. Окрім того варто зауважити, що загалом ми є свідками ерозії символів. Лише деякі сили зможуть чинити опір цій тенденції — можливо, тільки материнська сила любові.

Усе це має позначитися на мистецтві, й так воно і відбувається — спершу ex negativo, але з «чутливими вусиками». Знецінення класичних символів позначає кожну зміну стилю. Під час Великого переходу[14] йдеться не про окремі символи, а про символічний світ загалом. Тут варто ще раз нагадати про те, що в «Стіні часу[15]» було сказано про «вибілення[16]». Врешті його слід розуміти не як нігілістичний акт, а як офензивне повернення. Світ не є безбарвним, і тут ідеться про порятунок барвистого світу.

Повертаючись до нашого прикладу, хотілося б згадати вапнякові стіни, які здіймаються над Лазуровим берегом або над зеленими килимами долини Дунаю. Це можуть також бути крейдяні скелі на узбережжі острова Рюґен або коралові рифи в Тихому океані.

Там смерть більше не сліпить окремішнім черепом, таких черепів там ціла купа. Все це було сформованим кістяком життя — равликові хатки та мушлі, панцир діатомеї[17], корали, які нашаровувалися протягом тисячоліть, аж поки досягли значного ступеня закам'янілості. На виткані в доісторичних морях форми наклав свій відбиток телурійський тиск, він навіть нищив ці форми, коли ставав надмірним. Потім знову руйнування через падіння й прибій, руйнування аж до рівня молекул, які знову стають здобиччю життя й утворюють кола, спіралі, симетрії.

Усе це гра на рівні вапнякових відкладень, одна з багатьох. Кам'яновугільний ліс занурюється у пласти, й те сонце, якого він напився, він видихає вогнем технічного світу. Зміни відбуваються протягом еонів — як і в моменти, коли кристали льоду перебувають на нульовій позначці, й байдуже, тануть вони чи сковуються морозом, — вони дзеркально подібні.

Ось що дрімає у вапнякових стінах і чекає на те, щоб ожити через мистецтво.

Формується нове ставлення до смерті. І це важливіше за всі звершення у технічному світі. Великий перехід.

Живе не лише вапнякова стіна, але й пустеля. Мойсей знав про це. То була змія, перетворена на палицю, за допомогою якої він пробився крізь скелю до води. Наші пустелі також спраглі за такою водою; вони переповнені спраглими. І ця спрага стане сильнішою, коли людина насититься.

Невдовзі держава, цей «дракон із тисячею лусок[18]», стане єдиною живою істотою, яка населяє пустелю, прикрашаючи її своєю фата морганою. Найвища монополія — це монополія мрій; про це знали жерці ще з давніх-давен.

Одним із привілеїв богів є те, що вони залишаються у світі образів і лише зрідка виходять із нього у зовнішній світ. Відблиск того світу стає барвистим[19].

Для нас таке дозволено меншою мірою. Ми здогадуємося про повноту світу образів завдяки тому барвистому відблискові й рідко, хіба у сновидіннях, виходимо зі світу зовнішнього.

Як уродженець суходільного краю я познайомився з морем спершу з розповідей, а коли вперше побачив хвилі, вони здалися мені доволі пересічними. Й тільки тоді, коли виникала загроза втопитися, хвиля ставала велика, так ніби дотепер та хвиля, висока чи низька, була лише лаштунками, аж ось починалася гра. Саме таку хвилю намалював Хокусай. Такою слід бачити вапнякову стіну.

Якось один ніґґер, про якого я ще розповідатиму, позбавив свою подругу цноти й потім запитав, як їй було, на що вона відповіла: «Я уявляла собі це гарніше». Йому було прикро, але це є правилом.

Навіть злочин має уявне зачарування. Пограбування банку, як воно відбувається в романі чи фільмі, може бути притягальним для розуму, що знається на витонченості або на сміливих ходах, під час яких певна програма втискається в секунди. На практиці з'являється неочікуване і доволі мінливе. Після того як Раскольников убив стару лихварницю, що, на його думку, не вартує й блощиці, в передпокої з'являється її побожна сестра, яку він змушений приректи на таку саму долю.

До речі, до геніальних ходів роману зараховують те, що уявна частина злочину відділяється від вини. Враховуючи подвійне вбивство, до того ж здійснене підступним чином, сокирою, вирок є доволі м’яким. Іншим в'язням це муляє як більмо на оці; вони вважають, що «панок» легко відбувся.

Навіть при сп'янінні годі уникнути розчарування. Воно відбувається не зовсім у співвідношенні до злочину й кари, а радше в