Читати книгу - "Наближення. Наркотики і сп'яніння, Ернст Юнгер"

l:href="#n_8" type="note">[8], що було можливо не так завдяки його сильнішому фізичному стану чи більшому багатству, як завдяки сильнішій духовності. У «Спокусі[9]» Флобера уявні тарелі повняться стравами, свіжішими й барвистішими, ніж їх могли б створити садівники чи кухарі, ба навіть художники. Антоній у своїй пустельній печері бачить джерело достатку, там, де воно безпосередньо кристалізується у з'яву. Саме тому аскет є багатшим, ніж загрузлий у насолодах Цезар, володар видимого світу.4

Тип духовного шукача пригод я спробував змалювати в образі Антоніо Пері[10]:

«На перший погляд, Антоніо майже не відрізняється від інших ремісників, яких можна скрізь побачити в Геліополісі, що заклопотані своїми справами. А проте під цією поверхнею крилося щось інше — він був ловцем снів. Він ловив сни так, як інші за допомогою сачка ходять ловити метеликів. У неділю чи на свята він не їхав на острови й не шукав шинків на краю Пагосу. Він зачинявся в кабінеті для того, щоб вирушити у мандри сновидними краями. Він казав, що всі країни та невідомі острови вплетені в його мапу на шпалерах. Наркотики слугували для нього ключем для того, щоб входити в кімнати й печери цього світу.

Він також пив вино, але до цього його ніколи не спонукала насолода. Його переважно підштовхувала спрага до пригод і до пізнання. Він не подорожував для того, щоб колонізувати невідоме, а радше як географ. Вино було для нього одним із багатьох ключів, ключем до однієї з брам у лабіринті.

Можливо, це був лише спосіб, завдяки якому він оминав катастрофи й марення. Вони часто його заторкували. Він вважав, що кожен наркотик має формулу, яка надає доступ до певних загадок природи. Окрім того, він вірив, що можна дослідити ієрархію цих формул. Найвищі мали би дорівнювати філософському каменю й відкривати універсальні таємниці.

Він шукав головний ключ. Але хіба найсильніший аркан не повинен неминуче бути смертельним?»

Те, що невтомна гонитва за пригодами, далекими й чужими, означає дещо інше, стане зрозумілим лише в останню чергу. Антоніо натрапляє на решітку з перехрещених променів й зазнає смертельного поранення, одержавши сильний опік. У цих муках він відмовляється від морфію. У своїх мандрах йому йшлося не про насолоди і не про пригоди. Тут, безперечно, є допитливість, але допитливість, яка сублімується до тієї міри, аж поки він опиняється біля потрібної брами, яка не потребувала жодного ключа, а відкрилася сама собою.

5

Будь-яка насолода проживається через свідомість. А кожна пригода — через близькість до смерті, яка її огортає.

Пригадую одну картину, яку я бачив, коли ще тільки навчився читати; та картина звалася «Шукач пригод[11]»: моряк, самотній конкістадор, який ступає ногою на невідомий острів. Перед ним загрозливі гори, на задньому плані — його корабель. Він сам.

Ось так воно й мало бути. «Шукач пригод» у ті часи був відомою картиною, на виставках можна було бачити, як її обступають захоплені відвідувачі. Чудовий зразок літературного малярства, кульмінацією якого став «Острів мертвих» Бекліна (1882)[12].

Мода на цей жанр минула безповоротно, і сьогодні та картина припадає десь пилюкою, якщо взагалі збереглася. Вона мала символічний характер: корабель, залишений людиною, берег, на який вона ступила ногою, колорит, що наганяє страх і створює атмосферу очікування. Беклін був глибшим, а вже Мунк підійшов би до такого завдання зовсім по-іншому. Сьогодні знайшлося б інше рішення. Ми вже маємо деякі великі твори, в яких близькість смерті не те що змальована, — ці твори просякнуті смертю.

Від того «Шукача пригод» у мене в пам'яті різкіше закарбувалися лише окремі деталі: берег був усіяний людськими останками — черепами й кістками тих, які в подібній ризикованій пригоді зазнали поразки. Я зрозумів, що художник натякав на висновок: зійти на той берег було дуже заманливо, але й небезпечно. То все були кістки попередників, пращурів і врешті навіть власні. Берег часу був усіяний ними. Якщо часові хвилі виносять нас на цей берег, якщо ми причалимо, то зазнаємо поразки. Пригода є концентрованим життям; тоді ми дихаємо швидше, а смерть підкрадається ближче.

6

Череп із перехрещеними кістками довгий час був загальновизнаним символом не лише у склепах та на полях смерті, але й у мистецтві. Особливо в епоху бароко він став улюбленим мотивом разом із пісковим годинником і серпом[13]. Сьогодні було б примітивним використовувати його в такому значенні; його ранг можна прирівняти скорше до дорожнього знаку. Уже тоді, коли художник «Шукача пригод» помістив його на картині, він піддався спокусі літературної алюзії.

Ми ставимо собі запитання: як можливо, що об'єкт на кшталт людського черепа міг виступати мотивом високого мистецтва, який навіть сьогодні залишається для нас зрозумілим, тоді як такий самий об'єкт, представлений сучасниками, нас більше не задовольняє, ба навіть набуває комічних рис?

У зв'язку з цим варто зауважити, що будь-який предмет може набути або втратити свою символічну силу. Він служить мушкою, за допомогою якої око фіксує ціль. Якщо добре наведено, то відблиск цілі повідомить про це мушці. Й цей відблиск зберігається на старих картинах, він «ще довго світить услід». Тут передалася не лише краса того, про що йшлося, але й ряхтіння непроминущості. Афродіта не лише символізувала закоханих — в обіймах вона була представлена ними й ставала безіменною.

Череп старого майстра лякає нас і сьогодні. Своїми очницями він дивився на смерть — це передалося навіть атомам.

Натомість череп «Шукача пригод» — суто реквізит. Там — символ, а тут — орнамент, там — міф, а тут алегорія, там — наближення, а тут — віддалення.

При цьому слід врахувати, що сучасник, навіть із суто живописного погляду, не зможе зрівнятися за вмінням зі старим майстром, навіть якщо з мистецького погляду він буде з ним нарівні. Швидко тане задоволення, порозуміння спостерігача з тим здобутком, слава про який переживе митця. Бідолаха був, не знаючи того, фальшивомонетником. Фальшива банкнота береться на віру, але раніше чи