Читати книгу - "Спогади про українознавчий клуб "Спадщина" в Києві 1987-1991, Леонід Добрянський"

Справа в тому, що все те, що розповідав мені батько - і про боротьбу за Україну і про русифікацію - все це стало моїм і дійсно було в душі. Але не було умов для реалізації всього цього. Якось після образливого для мене листа від батька, де він в черговий раз звинувачував мене у відступництві, я написав йому тверду відповідь, виклавши своє життєве кредо. Йому це сподобалось і він начебто згодився зі мною, але....

Після інституту, попрацювавши два роки геологом в Сибіру, я за наполегливою рекомендацією батька, вступив до аспірантури Інституту геологічних наук Академії наук України в 1976 році. Живучи в Києві – зовсім іншому мовному і ідейному середовищі, та ще в аспірантському гуртожитку, я занурився у зовсім особливий і близький мені світ. Тут було дуже багато хлопців, які цікавилися питаннями українства. Співали українські пісні на свята, вболівали за Київське “Динамо”, читали книжки про історію України. Це спілкування  було дуже приємним і захоплюючим для мене. І тому, напевне, коли прийшла в Україну “перестройка”, разом із іншими молодими науковцями я став активістом громадського і політичного життя. Видно батькова наука далась взнаки. У мене залишилося багато документів, різних вирізок із газет та інших слідів цього періоду. Я розклав їх в хронологічному порядку і це допомогло мені більш-менш достовірно відновити в пам’яті події тих років і написати ці спогади. Деякі речі взяті з протоколів клубу “Спадщина”, які вела наш секретар Люція Забава, а також із записів Світлани Бобришевої – методиста Будинку Вчених, яка опікувалась нашим клубом.

Київ, березень 2003 р.