Читати книгу - "Спогади про українознавчий клуб "Спадщина" в Києві 1987-1991, Леонід Добрянський"

Гуртожиток Академії Наук на вулиці Ежена Потьє

Поступивши в аспірантуру при Інституті геологічних наук Академії наук, мене поселили в аспірантський гуртожиток на вулиці Е. Потьє. Тут, в середовищі аспірантів і молодих спеціалістів, де зібрались не кияни, а молодь з різних регіонів, міцно жив дух українства. На свята одягали, хто мав, вишиванки, співали українські пісні. Організовували колядування, інші свята. Тут були земляцтва й інших національностей - вірмен, азербайджанців, грузинів і, звичайно, українців. Там я вперше зустрівся і познайомився з Іваном Зайцем, Олександром Мосіюком, Михайлом Вовком, Леонідом Дмитренком, Юрієм Бідзілею, Мирославом Горбатюком, Ярославом Федориним, Михайлиною Бородай, Володимиром Пащенком, Валентином Крисаченком та багатьма іншими особистостями, свідомими українцями.

Пам’ятаю, як Слава Бушак познайомив мене з Леонідом Дмитренком – новим мешканцем гуртожитку, який недавно повернувся з армії, де служив офіцером. Він показував його незвичайні “дембельські” альбоми. Чудові гумористично-саркастичні малюнки і підписи під ними на суміші української і англійської мови. Це мене тоді дуже вразило.

Станіслав Бушак

На початку 80-х років у відділі геології вугільних родовищ (я тоді працював у Інституті геологічних наук АН УРСР), з’явився новий аспірант - Станіслав Бушак (Славік). В 1983-84 р. він отримав гуртожиток на вулиці Вернадського. Ця кімната у 9 м2 на довгі роки стала місцем тусовок багатьох хлопців і дівчат. Ми з Ярославом Федорином навіть вигадали для себе поняття “бушакізм”, що означало легке (презирливе) ставлення до зручностей життя, форми одягу, формальностей поводження, тощо. Там було багато книг. Пився у величезних кількостях чай, гості пригощались чим було, велись дискусії на теми філософії, історії, українства, літератури, всього. Він мав неабиякі здібності художника, зробив величезну кількість живописних робіт, писав поетичні твори. Був нашим спільним улюбленцем. Аж до створення “Спадщини” у нього вдома діяв своєрідний клуб українофілів, де тусувалась молодь з Академії наук і зокрема, Інституту геологічних наук, геолфаку університету, інших вузів. В його розкутій обстановці було так легко і невимушено обговорювати про все, що хотілося. Тоді ще він був нежонатий, тому в нього часто дехто залишався спати, коли засиджувались допізна. Можна було до нього прийти в будь-яку пору і ти завжди будеш і прийнятий, і почутий, і обігрітий увагою хазяїна. Станіслав якось зробив серію з 6-8 портретів (на великих картонних аркушах) аспірантів і молодих співробітників Ін-ту геологічних наук. Всі вони вийшли трохи сумні і якісь кострубаті. Серія отримала назву “Жертви науки”. Та в нашому товаристві українське питання було найголовнішим і обговорювалось найчастіше.

В 1986 році, коли після розлучення, не маючи житла, я кочував з квартири на квартиру, то на кілька місяців Станіслав приютив мене і ми жили разом. Він познайомив мене з Павлом Загороднюком – пізніше моїм другом і партнером по бізнесу, з яким ми пройшли і пережили прекрасні часи мрій і їх здійснення.

Станіслав Бушак. Київ 1987 р.

Будинок вчених Академії наук УРСР

Після мого розлучення, літом 1985 року, я разом із хлопцями з Інституту геологічних наук Володимиром Конаковим і Олегом Цайтцем почав частенько відвідувати Будинок вчених АН УРСР. Тут регулярно проводились цікаві заходи в культурному і освітньому житті Києва. Влаштовувались дискотеки, цікаві лекції, виступали відомі артисти і співаки. Тут я познайомився зі Світланою Бобришевою – однією з активних організаторів штату Будинку вчених, з якою пізніше співпрацював по створенню і діяльності клубу “Спадщина”

Пам’ятаю зустрічі з відомим літератором Віталієм Коротичем. Потім ще приїздив із Москви відомий науковець Д. Лихачов на святкування 800-річчя “Слова о полку Ігоревім”. Збори були в Інституті літератури. Українські науковці, що займались цією тематикою, дещо пощипали московського “метра”, але акуратно, в межах пристойності.

Чорнобиль. Як це було в Києві

Почувши про цю аварію від закордонних радіостанцій вранці 1-го травня 1986 року, я взяв свою 9-річну Марійку і виїхав автобусом на Вінниччину до тітки Лізи в с. Михайлівку. Пробув там 4-5 днів і повернувся до Києва. А десь 9-10 травня, взявши Марійку з собою, виїхав на автомобілі ГАЗ-66 до наперед запланованої геологічної експедиції на Донбас. Так що мені повезло і дочка відносно недовго була в зараженій зоні.

Червень 1986 р. Запис із щоденника. “В Києві панує атмосфера невпевненості в майбутньому. Реактор №4 Чорнобиля все ще “димить”. В повітрі тримається 200-250 мкрентген на годину. Є відчуття, що все це дарма не мине і ракові захворювання, які вже пророкують, можуть суттєво розрідити лави киян і жителів прилеглих областей. Побачимо, а поки що погода стоїть чудова, на пляжах народу повно. Люди вже стомилися чекати якогось покращення і всі заходи перестороги (мити щодня голову, обробляти воду, не їсти ягід, особливо полуниці) потроху відкинули. Це я бачу і по собі і чую в розмовах з людьми. Ходить багато анекдотів, прямо фолькльорний вибух. Вони з’явилися менш, ніж за тиждень після 26 квітня. Це я особисто відзначив. Народ пародіює і популярні пісні. Співає Валерій Леонтьєв “Все бегут, бегут, бегут, бегут, а он горит”. Співає Ігор Скляр “За недельку до второго, я уеду в Комарово”.”

А ще така особливість літа в Києві – відсутність дітей на вулицях. Такого я ніколи не бачив раніше і усвідомлював, що ніколи більше не побачу. Місто без дітей. Інколи коли все ж таки натрапляєш поглядом на дитину, то спочатку (підсвідомо) дивуєшся, а потім обурюєшся – як це так не подбали, щоб вивезти дитя з міста. І ще багато пилось червоного вина. Особливо “Каберне” було популярним в нашому колі. Лікарі рекомендували таким чином виводити з організму радіацію.