Читати книгу - "Зірка, що пролетіла повз, Герцог Фламберг"

Сонце, пробиваючись крізь густе листя старого парку, малювало на землі мереживо з тіней. Віковічні дуби, мов охоронці таємниць, розкинули свої гіллясті крони, створюючи затишні куточки, де час ніби зупинявся. Саме тут, під тінню могутніх дерев, Вікторія та Денис знаходили притулок від метушливого світу.

Вони ходили по вистелених жовтою листвою стежках, тримаючись за руки. Їхні долоні, теплі та шорсткі від дотику, здавалося, знали одна одну з вічності. Денис розповідав Вікторії про свої мрії, голос його звучав м'яко, як шепіт лісової річки. Він говорив про далекі планети, про паралельні світи, про героїв книг, що назавжди залишилися в його серці. Вікторія слухала, зачаровано дивлячись на нього. Її очі, великі і виразні, як нічне небо, відображали весь спектр емоцій – від захоплення до ніжності.

– Уявляєш, – починав Денис, – ми знаходимо стару карту, що веде до загубленого міста. І разом вирушаємо на пошуки пригод.

– А я б хотіла створити картину цього міста, – мрійливо відповідала Вікторія, – з високими вежами, що сягають хмар, і таємничими садами, де ростуть невідомі квіти.

Вони сиділи на лавці, притулившись один до одного. Вітер грався з їхнім волоссям, несучи з собою аромати осені – вологої землі, опалого листя та стиглих яблук. Часом їм здавалося, що вітер підносить до їхніх вух шепіт древніх богів, які благословляють їхнє кохання.

– Ти віриш у долю? – раптом запитав Денис.

Вікторія замислилася.

– Не знаю, – відповіла вона. – Але я вірю в те, що ми з тобою зустрілися не випадково.

– Я теж, – зізнався Денис. – Наче хтось нас звів разом, щоб ми могли пройти спільний шлях. (Десь посміхнувся один старий козак на ім'я Мстислав)

Вони мовчали, насолоджуючись тишею і компанією один одного. Сонячні промені, пробиваючись крізь густу крону дуба, падали на їхні обличчя, підкреслюючи ніжність їхніх рис. У цей момент вони відчували себе найщасливішими людьми на світі. Їхнє кохання було як цвіт, що розпускається навесні, чисте і прекрасне.

×××

Вони відвідували художні виставки, де світло прожекторів танцювало на полотнах, перетворюючи їх на живі, дихаючі організми. Саме тут, серед вишуканих рам і мовчазної публіки, Вікторія почувалася як риба у воді. Її картини, сповнені світла і кольору, ніби випромінювали тепло її душі. Кожен мазок пензля був історією, кожен колір – емоцією. Деякі полотна були сповнені бурхливих емоцій, ніби шторм, що розбурхує океан, інші – спокійні і медитативні, як тиха гладінь озера.

Денис, стоячи перед її картинами, відчував, наскільки глибоко він її розуміє. Він бачив у них не просто зображення, а віддзеркалення її внутрішнього світу, її мрій, її страхів. Кожен погляд, кожен жест на полотнах нагадував йому про моменти, проведені разом, про слова, сказані пошепки, про погляди, що все розповідали без слів. А вона, дивлячись на його захоплені очі, відчувала, що знайшла того, хто бачить її світ так само, як бачить його вона сама. Бувало, що він знаходив в її картинах прихований сенс, який ніхто інший не помічав.

– Ця картина... – якось сказав Денис, вказуючи на полотно, де було зображено жінку з довгим розпущеним волоссям, що дивилася у далечінь, – вона нагадує мені про той вечір, коли ми сиділи на березі озера і дивились на зірки. Ти тоді розповідала мені про свої мрії...

Вікторія посміхнулася.

– Так, це саме той вечір, – зізналася вона. – Я хотіла передати відчуття безмежності і свободи, яке я відчувала тоді.

Бувало, що в її картинах з'являлися таємничі символи, які ніхто інший не міг розгадати, але Денис завжди знаходив у них глибокий сенс. Це були стародавні руни, фрагменти невідомих мов, загадкові знаки, що нагадували про містичні культури. Він годинами міг розглядати ці символи, намагаючись розгадати їхню таємницю. Іноді йому здавалося, що вони ведуть його до якогось давнього знання, яке було загублене людством.

– Ти справжня відьма, – жартував він іноді.

– Можливо, – відповідала вона з іскринкою в очах, – але відьма добра.(Десь на тому світі кашлянула баба Мотря, згадуючи Лідію :-) )

Їхні відвідини художніх виставок стали для них особливим ритуалом. Це був час, коли вони могли відійти від буденності, зануритися у світ мистецтва і насолоджуватися один одним. І кожен раз, виходячи з галереї, вони відчували, що їхнє кохання стає все міцнішим і глибшим.

×××

Вечорами, коли місто занурювалося в мерехтливі вогні, Денис та Вікторія шукали притулку в затишній кав’ярні на околиці. Їхній столик біля вікна, звідки відкривався вид на міські вогні, став їхнім маленьким світом, де час ніби зупинявся. М’яке світло ламп створювало інтимну атмосферу, а приглушена музика доповнювала відчуття спокою.

Вони сиділи, обійнявши коліна руками, і пили ароматну каву, насолоджуючись її теплим, гіркуватим смаком. Часто вони мовчали, просто дивлячись один на одного. У цих моментах тиші народжувалися найщиріші розмови, найглибші почуття. Їм здавалося, що вони можуть читати думки один одного, відчувати кожен подих, кожне серцебиття.

Денис писав для неї вірші, в яких порівнював її з весняною квіткою, що розпускається після довгої зими, з променем сонця, що пробивається крізь хмари, з зіркою, що світить на нічному небі. Кожне слово було зізнанням в коханні, кожна строфа – гімном її красі. Він читав їм свої вірші тихим, проникливим голосом, а вона слухала, зачаровано дивлячись на нього. Іноді їй здавалося, що він не просто читає вірші, а співає їй серенаду, мелодію їхнього кохання.

«Ти для мене – як промінь сонця в похмурий день», – говорив він якось.

«А ти для мене – як острів спокою в бурхливому морі», – відповідала вона, дивлячись йому в очі.

Часом йому здавалося, що він чує відлуння його віршів у таємничих куточках Всесвіту, ніби вони були частиною чогось більшого, ніж просто слова. Він уявляв, як його вірші ширяють у просторі, доносячи до далеких зірок історію їхнього кохання. Або ж, може, вони ставали частиною вічної мелодії Всесвіту, яку чули всі закохані.