Читати книгу - "Фактологія"

До того ж ще й систематично неправильно. Я маю на увазі, що ці результати не просто не випадкові. Вони гірші, ніж випадкові: гірші за ті, які я отримав би, якби респонденти взагалі нічого не знали.

Уявіть собі, що я вирішив піти в зоопарк і поставити свої запитання шимпанзе. Нібито в моїх руках велетенські в’язки бананів, кожен із яких позначений літерами A, Б або В, які я жбурлятиму в загорожу. Потім я стоятиму біля клітки, читатиму кожне запитання гучним, чітким голосом, і за «відповідь» шимпанзе вважатиму літеру на тому банані, який тварина вирішить з’їсти.

І якби я так вчинив (я ніколи такого не робитиму, просто уявіть це), то шимпанзе з їхнім випадковим вибором бананів, мали б кращі результати, ніж добре освічені люди, які проходили мій тест. Просто завдяки випадковості група шимпанзе набрала б 33 % правильних відповідей, тобто чотири з дванадцяти. Пам’ятаєте, що люди, які пройшли цей тест, дали в середньому лише дві правильні відповіді з дванадцяти.

Навіть більше, помилки шимпанзе були б рівномірно розподілені між двома неправильними відповідями, а людські помилки тяжіють до одного напрямку. Кожна група людей, що я опитував, вважає, ніби світ страшніший, жорстокіший і безнадійніший, ніж це є насправді.

 Чому ми програли шимпанзе?

Як так сталося, що люди помиляються у стількох запитаннях? Як узагалі можливо, що вони набирають менше балів, ніж шимпанзе? Менше, ніж під час випадкового вибору!

Коли я вперше побачив це масове невігластво (десь у середині 1990-х), то був задоволений. Тоді я лише почав викладати курс з міжнародної охорони здоров’я в Каролінському інституті у Швеції й дещо нервувався. Мої студенти були неймовірно розумними. Може, вони вже знають усе, про що я збирався розповідати? Із яким полегшенням я дізнався, що мої студенти знали про світ менше за шимпанзе.

Але що більше я проводив тестів серед людей, то частіше стикався з невіглаством, і не лише серед студентів, а й усюди. Те, що люди так мало знають про світ, я вважаю прикрим і навіть тривожним. Коли ви використовуєте навігатор, то важливо, щоб він показував правильний шлях. Ви просто перестанете йому вірити, якщо він поведе вас хибною дорогою, оскільки знатимете, що приїдете не туди, куди вам потрібно. Отже, як політики можуть вирішувати глобальні питання, якщо вони оперують неправильними фактами? Яким чином керівники бізнесів можуть ухвалювати розумні для своїх організацій рішення, якщо їхнє бачення світу перевернуте догори дриґом? Як кожна людина, яка піклується про власне життя, може знати, про що треба турбуватися, а про що ні? Я вирішив робити щось більше, ніж просто виявляти рівень знань та вказувати на невігластво. Я вирішив спробувати зрозуміти, чому так відбувається. Чому незнання світу настільки поширене й стійке? Усі ми час від часу помиляємося — навіть я, — але як може помилятися так багато людей щодо стількох речей і явищ? Чому так багато людей отримує менше балів, ніж шимпанзе?

Якось я запрацювався в університеті до пізньої години, і в якийсь момент мене осяяло. Я зрозумів, що проблема не просто в тому, що людям бракує знання, оскільки в цьому випадку помилки були б несистемними, як у шимпанзе. Але все було ще гірше, ніж із мавпами: людина постійно припускається системних помилок. Лише через активне неправильне «знання» ми можемо так наполегливо і глибоко помилятися.

Ага! Ось воно! Я мав справу, принаймні так я думав багато років, із проблемою оновлення: мої студенти курсу охорони здоров’я, як і всі, хто проходив мої тести впродовж років, мали великий багаж знань, але всі ці знання були застарілими, іноді на декілька десятиліть. Людське бачення світу часто стосувалося тих часів, коли їхні вчителі закінчили школу.

Отже, зробив я висновок, щоб викорінити невігластво, потрібно оновити знання людей. Щоб це зробити, мені треба було розробити кращу систему викладання матеріалу з ясною систематизацією даних. Коли я за вечерею розповів про свої труднощі Анні й Улі, вони вирішили приєднатися до мене й почали розробляти анімовані діаграми. Я виступав у різних країнах із цими цікавими навчальними інструментами. Мене запрошували на TED-конференції в Монтерреї, Берліні й Каннах, на презентації для правлінь таких мультинаціональних корпорацій, як Coca-Cola та IKEA, до світових банків і хедж-фондів, до Держдепартаменту США. Я із захватом використовував наші анімовані діаграми, щоб показати всім, наскільки змінився світ. Я розважався, розповідаючи людям, що «король — голий» і що насправді вони не знали нічого про світ довкола. Ми хотіли дати всім людям оновлене знання.

Але поступово ми почали розуміти, що відбувається щось іще. Невігластво, яке ми продовжували виявляти, полягало не лише в застарілості знань. Його неможливо позбутися, лише якщо надати прозору систему даних чи покращити навчальні засоби. Я з прикрістю зрозумів, що навіть люди, яким подобалися мої лекції, не чують їх. Так, лекції їх надихають, тут і зараз, але після закінчення люди так і залишалися у своїх застарілих негативних поглядах на світ. Нові ідеї їх просто не захоплювали. Навіть одразу після презентацій я чув, як люди озвучували своє бачення бідності чи зростання населення, які я щойно спростував фактами. Я майже здався.

Чому цей драматичний світогляд виявився таким стійким? Можливо, винні ЗМІ? Звичайно, я думав і про це. Але річ була не в цьому. Звичайно, медіа відіграють певну роль, і я розповім про це пізніше, але не варто робити з них театральних лиходіїв. Ми ж не можемо просто гаркнути їм «фу, і що ви несете».

Поворотним моментом для мене став Всесвітній економічний форум (ВЕФ), що відбувся в січні 2015 року в невеликому, але вишуканому швейцарському Давосі. Тисячі наймогутніших і найвпливовіших політичних і бізнес-лідерів, підприємців, дослідників, активістів, журналістів, багато високопосадовців ООН зібралися на головній сесії форуму з питань соціально-економічного та сталого розвитку. Серед них були і я, Білл і Мелінда Ґейтси. Перед виходом на сцену я охопив поглядом аудиторію і помітив декількох президентів і колишнього Генерального секретаря ООН. Я побачив голів оонівських організацій, лідерів найвпливовіших мультинаціональних компаній і журналістів, яких я не раз бачив на ТБ.

Я збирався поставити аудиторії три фактичні запитання — про бідність, темпи зростання населення та рівень вакцинації — і дуже нервувався. Якщо аудиторія знала відповіді на запитання, то решта слайдів, які так ефектно викривали те, наскільки вони помилялися і що саме вони мали відповісти, не мали