Читати книгу - "Тут буду страждати тільки Я, Анна Стоун"

Усередині лікарні панувала напружена тиша, яку зрідка порушував скрип старих дерев’яних дошок під ногами. Довгі коридори, високі стелі, ледь помітне світло, що просочувалося крізь щілини між дверима — усе це здавалося чимось із фільмів жахів. І це було на диво прикольно.

Кіра зупинилася біля одного з великих вікон, за яким виднілася річка Південний Буг. Вітер гуляв між гілок дерев, змушуючи їх скрипіти. У тиші це було добре чути. Нагнітало страх.

Дівчина зиркнула на свій годинник. Майже опівніч.

— Пора б уже чомусь статися, — прошепотіла вона сама до себе. Почувся легкий дзенькіт. — У цей момент має з’явитися привид…

Це викликало в неї лиш посмішку. Телефон у кишені куртки виглядав не менш мертвим, за тих, ким її лякав екскурсовод.

— Ну, що ж. Розважайте мене... — тихо пробурмотіла Кіра, витираючи з рукава куртки видимі тільки їй пилинки.

Зітхнувши, без особливого страху, дівчина впевнено пішла на звук.

* * *

Вона пройшла повз кілька зачинених дверей, коли за спиною почувся голос. Тихий, ледь чутний, але виразний:

— Ти... залишилася?

Кіра завмерла на місці. Голос був сповнений здивування, як дитина, яка не чекала побачити когось у своїй кімнаті пізньої ночі. Кіра обернулася, але нікого не побачила. В голові майнула думка: «Це той момент, коли в кіно жертва починає бігти». Але бігти не було бажання.

— Ага, залишилася — відповіла вона в порожнечу, відчуваючи дивну впевненість у своєму голосі. — А ти що, наглядати тут зібрався? Пора відпустити старі звички.

«Де ж ви сховали ці звукопрогравачі? Непогано придумали з цими голосами. Майже вірю».

Тиша. Примара зітхнула, і її наче прохолодним вітром обдало.

«Заморочилися. Поважаю».

Кіра підійшла до дверей, за якими, здавалося, тільки-но лунав голос, і впевнено їх відчинила. Усередині була звичайна кімната з меблями, вкритими пилом.

Раптом її телефон тихо дзенькнув. Вихопивши його з кишені, дівчина розблокувала екран, а наступної секунди розчаровано зітхнула. Написала подруга, спитала як справи.

Сховавши телефон, Кіра завмерла, відчувши, як по шиї пробігла прохолода. Наче хтось стояв у неї за спиною.

Прикусивши нижню губу, дівчина на кілька секунд сильно заплющила очі. Вдихнувши ротом повітря, вона випустила його через ніс.

— Ну що? Будемо розбиратись, чого ти тут? — вимовила вона, повернувшись. Перед нею стояв напівпрозорий чоловік у білому халаті з холодними, здавалося, бездонними очима. Його руки, з довгими скрученими пальцями, тягнулися до неї.

— А ти, я бачу, не боїшся, — прохрипів він, нахиляючись ближче. Їй навіть здалося, що вона відчула його дихання.

— А ти чого тут? Лякаєш туристів? Це тобі що, бізнес? Може, краще зайнятися чимось корисним? — Кіра хмикнула, знайшовши поглядом старе крісло, підійшла та сіла в нього. Ноги втомилися від ходіння. — Але якщо ти плануєш мене лякати, то можливо познайомимося? Я Кіра.

Її нахабство, здавалося, трохи збило примару з пантелику.

—  Віктор…

— Як помер, Вікторе? — стримавши позіхання, спитала дівчина, поклавши ногу на ногу.

Примара розгублено кліпнула та розчинилася в повітрі.

Дівчина врешті не витримала та позіхнула. Вона сподівалася на щось цікаве, але від цього привида не ставало моторошно. Хотілося спати.

Зітхнувши, Кіра рвучко встала з крісла та пішла до дверей, що вели у коридор.

* * *