Читати книгу - "Тут буду страждати тільки Я, Анна Стоун"

Вже перевалило за опівніч. Поблукавши коридорами, дівчина позаглядала в палати, але нічого незвичайного там не побачила.

— Краще б я поїхала в готель, виспалася  перед поїздкою до Києва. Може київські відьми зі своєю горою видадуться цікавішими.

Підійшовши до ліжка, дівчина присіла на край, роздивляючись палату. Усе було витримано у стилі, який має навіювати думки про відчай. Не довго думаючи, вона лягла, підклавши руку під голову.

Яким би це місце не описували страшним, воно таким не було. Звичайні стіни з облізлою фарбою та дошки підлоги, які вже час замінити. З одного боку, так — це страшно, бо лікуватися в таких умовах і ворогу не побажаєш. Хоча якому ворогу?! Деякі державні лікарні недалеко пішли. Заходячи в них, наче потрапляєш у машину часу.

Невідомо, чому всередині Кіри спалахнула злість. Руки самі собою стиснулися в кулаки.

Двері в палату протяжно скрипнули, привернувши її увагу. Дівчина повернула голову та побачила примару.

— Ще одна, — цокнувши язиком, дівчина закотила очі. Соромно було визнати, але жодна з цих примар не викликала в неї навіть дрібки страху. Невже вона настільки звикла до реального світу, що вся містика не викликала жодних емоцій? Від цього їй стало сумно…

Ця примара була високим чоловіком в лікарському халаті. У руці він тримав такі ж примарні кайданки.

— Якщо ти вирішив мене прикувати до ліжка, і останок життя зможу лежати тут відсипатися, то я згодна, — з губ вирвався злегка нервовий смішок.

Піднявшись, дівчина сіла на ліжку. Ця примара відрізнялася від попередньої — було щось у ній таке, що викликало бажання плюнути в ту прозору пику.

— Тобі нікуди тікати, — голос примари був схожий на завивання вітру.

— Та я й не тікаю, як бачиш! — у доказ цього дівчина навіть помотала ногами в повітрі.

— Ти пожалкуєш, що прийшла сюди, жінко! — провила примара.

— Ти пожалкуєш, що прийшла сюди! — передражнила його дівчина та вставши з ліжка, швидко підійшла до нього: – Ти хто такий, щоб мені казати, що робити?! Та ще й вказувати на мою стать! Це якось не по лікарські. — вона зробила крок вперед, примара позадкувала.

— Ти повинна мене боятися! — знов провила примара.

— Ти повинна мене боятися! — не спинялася Кіра. — Пробач, але щось не виходить у мене тебе боятися.

На кілька секунд залягла тиша.

— Я зрозумів. Ти думаєш, що я не справжній. Тоді я тобі покажу все на що здатен! — вікно несподівано розчинилося й у палату увірвався холодний вітер.

Дівчину охопила дрож, стало важко дихати, наче хтось стиснув горло. Лікарняна палата на мить змінилася посадкою. Вона відчула холод, що гуляв між дерев, та промерзлу землю під ногами. Схопивши ротом повітря, Кіра кілька разів кліпнула, стримавши сльози.

— Я знаю, що ти справжній. Вже бачила одного. — відповіла вона спокійно.

Примара здивовано кліпнула. Це виглядало дивно, дивлячись на те, наскільки страшними були його очі. Вікно, через яке нещодавно проник вітер знов було закрите.

— Ти маєш мене боятися.

Дівчина кивнула, переступивши з ноги на ногу. Під її погляд підпала дивна річ, що стояла на тумбочці, біля самої стіни. В очах спалахнув пустотливий вогник.

Підійшовши, Кіра взяла в руки невелику клізму. Про щось задумалася, а потім повернулася до прозорого гостя.

— А в примар буває запор? — те, як викривилися її губи, не на жарт злякало привида, і він позадкував до стіни. — Та чого ти? Це ж зовсім не боляче! Куди ж ти тікаєш?! — дівчина швидкими кроками подолала палату, і відкрила двері.

У коридорі вже нікого не було.

— А-у-у-у? Ти де? Я тільки спитати… У мого колишнього нещодавно були проблеми. Ти ж лікар. Ти ж давав клятву Гіппократу. Ти не можеш ось так піти! Ти ж обіцяв мені! — Кірі несподівано захотілося зареготати, що вона й зробила. — Мій колишній також обіцяв мені, що не кине! Що буде зі мною в радості та горі! І що він ні за що не відмовиться від мене! А-у-у-у! При-ма-ра! Ти часом там не знайомий з моїм колишнім? Він також втік. По-англійськи, як то кажуть!

Але привида вже й слід зник. Робити було нічого, тому дівчина пішла далі гуляти. Все одно їй не дадуть поспати.

* * *