Читати книгу - "Коронація слова. Довга поїздка в метро, Олександр Гулій"

– Я не розумію, чим ти можеш допомогти мені, – розпачливо махнув рукою Олексій. – Ти не можеш змусити людей любити мої роботи й не любити бульварні романи.

– Дай мені шанс, – посміхнулася Кора. – У будь-якому випадку, ми не зможемо вийти, поки не доїдемо до кінцевої зупинки.

– Ти знаєш, де вона?

– Так. І я сподіваюся, що ми доберемося туди без зайвих пригод.

– Що нам може завадити? Нам тут може хтось загрожувати?

– Тут нікого немає, – відповіла дівчина. – Тільки ти. І хто знає, що ти забажаєш з нами зробити.

Наступної миті голос з динаміків, ковтаючи букви, прокашляв:

– Ст…ція «Стр..х».

Потяг вчергове сіпнувся, мало не сходячи з колії, вуха різонув скрегіт гальм, світло у вагоні заблимало і кілька ламп остаточно вимкнулись. Двері з лязгом відчинилися. Олексій разом з дівчиною знову підійшли до виходу з вагона, але і тут чоловік не квапився виходити, роздивляючись станцію з, як йому здавалося, безпечної відстані.

На платформі було напрочуд темно. Світло від пари блідих ламп вихоплювало гротескні риси навколишнього антуражу. Табличка «Страх», підсвічена блідо-голубим кольором розтягнулася майже на всю стіну станції. Великі неправильних форм лавки стояли посеред платформи й величезні кам’яні фігури, що сиділи на них, читали маленькі, сході на дитячі блокнотики зошити. Деякі з цих бовванів сиділи обличчями до потягу й Олексій зміг роздивитися страшні та одночасно презирливі посмішки, вибиті на камені.

– Твої критики, – сказала дівчина. – І твій страх.

– Мої роботи нікому не потрібні. Люди, які залишали свої відгуки, видавництва, рецензенти, всі вони ясно дали мені зрозуміти, що якщо мої твори не будуть відповідати сучасній течії та запитам широкої публіки, то ніхто ніколи їх не надрукує, – посумнівши відповів Олексій. – Навіщо друкувати фентезі чи наукову фантастику, якщо всі хочуть читати бульварне читво та депресивний нон-фікшн.

– І неможливо пригадати, куди поділися всі ті люди, які любили разом з тобою одні й ті ж книги та жадали пригод – продовжила його думку Кора. – Згодна, трохи лякає, що люди настільки поринули в екзистенційну кризу, що їх перестали цікавити інші світи, але так було не завжди й не завжди так буде.

– Обер..но, дв.рі зачи…..ся, наст..на ст..ц.я – «Апатія», – натужно прохрипів динамік і двері вагона почали зачинятися, відокремлюючи своїх пасажирів від жахливих посмішок гротескних фігур на станції.

– Як це може бути в моїй голові? Це все більше схоже на фантазію шизофреніка, – сказав Олексій, дивлячись, як зникає моторошна платформа і потяг знову пірнає у темряву тунелю. – Як звідси вибратись?

– Ти маєш зрозуміти деякі речі, – відповіла Кора, – і відкрити своє серце для надії.

– І як це зробити?

– У мене немає універсальної відповіді, для кожного цей шлях різний. Але я думаю, тобі варто пригадати, заради чого ти взагалі почав писати.

Чоловік задумався. У нього ніколи не було чіткої відповіді на це питання. Він просто писав. Писав, тому що йому подобався сам процес. Подобалося витягати з голови неймовірні картини вигаданих планет, усесвітів та реальностей і переносити їх на папір чи комп’ютер. Все чого йому взагалі хотілося – це просто поділитися цими новоствореними світами з іншими людьми.

– Бачу, тобі все-таки щось спало на думку, – посміхнулася Кора. – Можеш не казати. Просто запам’ятай.

До наступної станції потяг доїхав напрочуд швидко, але його стан залишав бажати кращого. Олексію здавалося, що вагони буквально розкладаються під час їзди. Більшість ламп вимкнулось, ті що ще світилися, постійно блимали. Вікна затягло майже непроглядним шаром бруду, де-не-де потріскалось скло. Фарба на поручнях облізла, відкриваючи іржаві труби, а стіни вагона нагадували купу брухту, що трималася разом на чесному слові. Коли потяг нарешті зупинився, відкритися змогла лише одна половинка дверей.

Олексій і Кора обережно визирнули з вагона. Все навколо було слизьке і мокре, немов станцію заливало водою не один місяць. Табличка «Апатія» на протилежній стіні була побита часом та з’їдена пліснявою, як і більшість предметів на платформі. Тут теж валялися роботи Олексія, вкриті брудом і слизом. Де-не-де, розкидані по платформі прямо крізь плити росли дивні рослини. Вони були схожі на трубки судин, які чиясь рука згребла в один страшний букет і поставила цвісти, час від часу пульсуючи й освітлюючи станцію хворобливим болотно-зеленим кольором. Дивлячись на них, Олексій відчув, як його охоплює ступор, думки стають в’язкими, немов кисіль, а тіло покидають сили.

– Тобі хочеться просто лежати й нічого не робити, – сказала дівчина, торкаючись рукою його плеча. – Не вигадувати більше ніяких історій, не створювати нові світи. Хочеться все покинути. Але якщо ти їх не вигадаєш, то ніхто не вигадає. Двері, які можна було б відкрити, залишаться зачиненими назавжди. Хоч тобі й здається, що все це не має сенсу, але ж комусь подобаються твої світи. Хтось живе у них разом з тобою.

Олексій насилу відвів погляд від нудотних рослин і подивився на дівчину. Кілька секунд в них йшло якесь осмислення, а потім він твердо сказав:

– Я хочу вийти звідси.

Водночас з динаміків роздалося хрипле шипіння, потяг смикнуло і він, ледве пересуваючись, в черговий раз поповз в глибину тунелю. Втім, доїхати до наступної станції він так і не зміг. Через деякий час після того, як вони поїхали з платформи, їх тряхнуло, немов колеса зійшли з колії, кілька вагонів попереду покосившись, впали на стіну тунелю і потяг став. Кора напружено озирнулася по сторонах, затримка їй не подобалася, але Олексій так і не зміг зрозуміти чому. Немов прочитавши його думки, дівчина відповіла, розгладжуючи тільки їй видиму складку на розкішній сукні: