Читати книгу - "Нічний будинок, Ю. Несбе"

Я побачив, як всередині нього щось заворушилося. Думка про те, що він вразить людей. Для людини, яка ніколи нікого нічим не вражала, то був серйозний аргумент. Але ще ж той факт, що я сказав «ми». Він та я. Двоє друзів, які розважалися разом, які влаштували дзвінок-розіграш та стояли там, поки їм аж в голові паморочилося від сміху, тож їм довелося підтримувати одне одного, аби не впасти, коли вони почули, як бідака на тому кінці слухавки запитує, чи ж то дійсно телефонує диявол.

— Алло?

Звук лунав із телефонної слухавки. Неможливо було визначити, чоловік то чи жінка, дорослий чи дитина.

Том подивився на мене. Я нетерпляче кивнув. І він усміхнувся. Він усміхнувся якоюсь тріумфальною усмішкою та підніс слухавку до свого вуха.

Я одними губами проказував слова, поки Том дивився на мене та повторював їх без найменшого сліду заїкання.

— Привіт, Іму. Я-диявол-і-я-запрошую-тебе-до-пекла. Бо-це-там-твоє-місце.

Я приклав долоню до рота, аби продемонструвати, що заледве стримую сміх, а тоді іншою рукою жестом показав йому вішати слухавку.

Але Том цього не зробив.

Натомість він стояв там, притиснувши слухавку до свого вуха, але я чув низьке гудіння голосу на тому боці.

— А-а-а-а-але... — затинався зненацька смертельно зблідлий Том. Він затамував подих і його бліде обличчя заклякло із приголомшеним виразом на ньому.

— Ні, — прошепотів він, а тоді підняв лікоть, і здавалося, що він намагається відтягнути слухавку від свого вуха. Потім він повторив, говорячи дедалі голосніше: — Ні. Ні. Ні! — Він сперся вільною рукою на скло телефонної будки, ніби намагався використати його як опору. А тоді — з мокрим, надривним зітханням — слухавка упала, але я побачив, як щось упало з нею. Кров текла вилицею Тома під комір його сорочки. Я роздивився слухавку телефона. Я очам своїм повірити не міг. Половина його вуха прилипла до закривавленої, перфорованої слухової частини, а те, що відбулося опісля, вже було за межами мого розуміння. Спочатку крихітні чорні дірочки ніби всотали кров, тоді — потрошку — зникли шматки вуха, ніби коли змиваєш залишки їжі у злив раковини.

— Річарде, — тремтячим голосом прошепотів Том, його щоки були вологі від сліз, він, певно, навіть і не розумів, що не має половини вуха. — В-в-в-він сказав, що ти і я... — Він прикрив рукою розмовний кінець слухавки, аби людина на іншому кінці дроту його не чула. — М-м-м-ми потрапимо...

— Томе! — закричав я. — Твоя рука! Кинь телефон!

Том опустив погляд й лише в ту мить зрозумів, що пальці його вже до половини зникли в слухавці.

Він схопився за слуховий край та спробував вивільнити свою руку, що опинилася в пастці. Але то було марно, телефон натомість почав сьорбати, як мій дядько Френк, коли їсть суп, і ще більша частина Томової руки зникла у слухавці. Я також схопився за слухавку та спробував відтягнути її від Тома, але безрезультатно, слухавка вже зжерла його передпліччя майже до ліктя, здавалося, ніби вони з телефоном перетворюються на одне ціле. Поки я кричав, із Томом відбувалося щось дивне. Він подивився на мене й засміявся, ніби йому було не так вже і боляче, а радше так сміховинно, аж він не міг стримати усмішки. Крові також не було, слухавка ніби зробила те, що, як я читав, роблять зі своїми жертвами деякі комахи; вони впорскують щось таке, що перетворює плоть на желе, яке вони потім можуть засмоктати. Але тоді слухавка дісталася його ліктя, й звук був, ніби ви кинули у блендер щось таке, чого не мало би там бути, жорстокий хрускіт, скрегіт, і тепер Том теж волав. Його лікоть зігнувся так, ніби під його шкірою було щось, що хотіло вибратися назовні. Я ногою відчинив двері за нами, став позаду Тома, обхопив його груди обома руками та спробував витягнути його з будки. Мені вдалося це лише наполовину, металевий кабель тягнувся від коробки, а слухавка й досі пожирала його руку. Я знову захряснув двері, сподіваючись, що у такій спосіб розтрощу слухавку, але дріт був закороткий, і я просто ударяв Томове плече. Він завив, коли я вгруз п’ятами в землю та щосили потягнув, але сантиметр за сантиметром черевики мої ковзали на вологій землі до телефонної будки та того огидного хрускоту, який не могло заглушити Томове виття. Невідомі сили поволі затягували Тома назад у будку — я й гадки не мав, звідки вони взялися чи хто вони такі. Я не міг більше, мені довелося відпустити його, і незабаром я вже стояв ззовні будки та тягнув за руку, яка й досі стирчала зі щілини в дверях. Слухавка мала вже от-от проковтнути Томове плече, коли я почув наближення автомобіля. Я відпустив руку Тома та побіг до дороги, горлаючи і розмахуючи руками. То була ще одна вантажівка, набита колодами. Але було запізно, я побачив лише задні фари, що зникали у присмерку.

Я помчав назад. Було тихо, Том більше не кричав. Двері захряснулися. Коли я притиснув обличчя до маленьких скляних шибок, вони вкрилися конденсатом. Але я міг побачити Тома. І він теж бачив мене. Тихий, із покірним виглядом здобичі, яка прийняла свою долю й припинила боротися. Слухавка вже дісталась його голови, зжерла одну щоку, пролунав тріск, коли вона вгризлась у Томові брекети.

Я обернувся, притулився спиною до телефонної будки та сповз униз, аж доки не відчув під собою землю та не побачив вологу, що просочувалась крізь мої штани.

Я сидів на стільці у коридорі поліційного відділку. Було пізно, час лягати в ліжко, так би мовити. У кінці коридору я побачив шерифа. Він мав маленькі очі та кирпатий ніс — я аж бачив його ніздрі, тож це автоматично наштовхнуло мене на думки про свиню. Великим та вказівним пальцями він погладжував свої вуса, що звисали з обох боків його рота. Він розмовляв із Френком та Дженні. Так я їх називаю, було б дивно