Читати книгу - "Нічний будинок, Ю. Несбе"

називати їх дядьком та тіткою, якщо я ніколи не бачив їх до того моменту, як вони приїхали по мене та сказали, що відтепер я житиму з ними. Вони просто витріщилися на мене, коли я увірвався в дім та розповів їм, що трапилося з Томом. А тоді Френк зателефонував шерифові, а шериф зателефонував батькам Тома, а потім попросив нас прийти. Я відповів на купу запитань, а тоді сидів і чекав, поки шериф відправив своїх людей до телефонної будки та розпочав пошуки. Згодом мені довелося відповідати на ще більше запитань.

Здавалося, що Френк та Дженні про щось сперечаються із шерифом та час від часу зиркають на мене. Вочевидь, вони досягли якоїсь домовленості, тому що Френк і Дженні з серйозними обличчями підійшли до мене.

— Ми можемо йти, — сказав Френк і рушив до дверей, а Дженні заспокійливо поклала долоню мені на плече.

Ми сіли в їхню маленьку японську машину, я сидів на задньому сидінні, і мовчки поїхали. Але я знав, що незабаром почнеться: запитання. Френк прочистив горло. Спочатку один раз, тоді знову.

Френк та Дженні були добрі. Дехто сказав би, що занадто добрі. Наприклад, як коли минулого літа я тільки приїхав сюди й підпалив високу суху траву перед покинутою лісопилкою. Якби мій дядько та п’ятеро сусідів не дістались туди так швидко, хто знає, що могло б статися. Звісно, Френку за те було особливо соромно, бо ж він керував пожежною частиною. Хай там як, мене не сварили і не карали, а навпаки, втішили. Вони, напевно, вважали, що я не при собі через усе, що сталося. А тоді, після вечері, таке ж саме прочищання горла, як оце зараз, за яким пролунало кілька розпливчастих коментарів про те, що не варто гратися із сірниками. Як я казав, Френк був керівником пожежної частини, а Дженні — вчителькою молодших класів. Я й гадки не маю, як їм там вдавалося підтримувати дисципліну. Звичайно, якщо припустити, що їм це дійсно вдавалося. Френк знову прочистив горло, він явно не знав, із чого почати. Тож я вирішив полегшити йому завдання.

— Я не брешу, — сказав я. — Тома зжер телефон.

Тиша. Френк кинув на Дженні покірний погляд, ніби передавав їй м’яч.

— Любий, — сказала Дженні тихим, ніжним голосом. — Там не було жодних доказів.

— Так, були! Вони знайшли на землі сліди ковзання моїх п’яток.

— Але нічого від Тома, — мовив Френк. — Нічого.

— Телефон усе проковтнув. — Авжеж я чув, як божевільно це звучить. Але що я мав казати? Що телефон не зжер Тома?

— Що сказав шериф? — запитав я.

Дженні та Френк ще раз перезирнулися.

— Він вважає, що ти перебуваєш у стані шоку, — мовив Френк.

Мені нічого було на це відповісти. Гадаю, я таки був у стані шоку; тіло моє оніміло, у роті було сухо, горло боліло. Здавалося, що я от-от заплачу, але щось ніби блокувало сльози.

Ми доїхали до пагорба, на якому стояла телефонна будка. Я очікував побачити море вогнів та пошукові групи, але вона просто стояла там, темна й пуста, як і зазвичай.

— Але ж шериф пообіцяв, що вони шукатимуть Тома! — вигукнув я.

— Вони шукають, — сказав Френк. — Внизу коло річки.

— Коло річки? Чому?

— Тому що хтось бачив, як ви з Томом заходили в ліс та йшли до мосту. Шериф сказав, що, коли запитував тебе, чи були ви біля річки, ти відповів, що ні. Навіщо ти це сказав?

Я зціпив зуби і втупився у вікно. Я дивився, як телефонна будка розчиняється у темряві за нами. Шериф не сказав мені, що нас хтось бачив. Можливо, він довідався про це вже після розмови зі мною. Та розмова не була офіційним допитом, він знай собі наголошував на цьому. Тож я подумав, що не повинен розповідати йому абсолютно все, принаймні нічого з того, що ніяк не стосувалося подій, які відбулися, на кшталт поцупленої фігурки Люка Скайвокера чи Тома, який робив те, що заборонили йому батьки. Не можна доносити на друзів. Але нас так чи інакше викрили.

— Ми просто трохи постояли на мосту, — мовив я.

Френк блимнув фарами і зупинився на узбіччі. Він обернувся до мене. У темряві я заледве міг розгледіти його обличчя, але знав, що тієї миті все вже було серйозно. Принаймні для мене, бо ж Тома уже зжерли.

— Річарде?

— Так, Френку?

Він дуже не любив, коли я звав його на ім’я, але в деякі моменти, як-от тепер, я просто не міг стриматися.

— Нам довелося нагадати шерифові Макклелланду, що ти неповнолітній, і пригрозити йому адвокатом, аби він тебе відпустив. Він хотів затримати тебе на ніч і опитати. Він думає, що біля річки щось трапилось. І саме тому ти брешеш.

Я хотів був це заперечити та сказати, що не брехав, але тоді зрозумів, що вони вже вияснили, що насправді це не так.

— То що трапилось біля річки? — запитав Френк.

— Нічого, — сказав я. — Ми дивилися на воду.

— З мосту?

— Так.

— Я чув, що молодь любить балансувати на його перилах.

— Правда? — запитав я. — Ну, тут не дуже є чим займатись.

Я й далі вдивлявся в темряву. Саме це вразило мене найбільше, коли настала осінь: наскільки темно тут буває. У місті завжди було світло, але тут можна було витріщатися у чорну ніч, в якій абсолютно нічого не було. Ну, тобто там щось вочевидь було, але я не міг відігнати від себе думки про те, що воно ховається в оцій дивній темряві.

— Річарде, — дуже, дуже ніжно мовила Дженні. — Том упав у воду?

— Ні, Дженні, — відповів я, наслідуючи її ніжний тон. — Том не падав у воду. Ми вже можемо поїхати додому? Мені завтра в школу.

Френкові плечі здвигнулися, тоді розслабились, я бачив, що він