Читати книгу - "Нічний будинок, Ю. Несбе"

— Шериф Макклелланд вважає, що то міг би бути нещасний випадок, що ти штовхнув Тома і відчуваєш свою провину, саме тому і брешеш.

Я глибоко зітхнув, прихилився головою до заднього сидіння та заплющив очі. Але я бачив лише, як телефон пожирає щоку Тома, тож знову розплющив їх.

— Я не брешу, — мовив я. — Я збрехав про річку, бо Тому туди було не можна.

— Згідно зі словами Макклелланда є докази того, що ти брешеш іще про дещо.

— Га? Що?

Френк сказав мені.

— Та це він бреше! — вигукнув я. — Розвертайся, я можу це довести.

Коли Френк звернув із дороги, фари освітили телефонну будку та дерева на узліссі, тож здавалося, ніби повз них бігають велетенські, схожі на тіні примари. Машина заледве зупинилась, коли я вискочив та помчав до телефонної будки.

— Обережно! — сказала Дженні. Не думаю, що вона вірила мені, але, здавалось, що її життєвий девіз полягав у тому, що неможливо бути занадто обережним.

Я відчинив двері та подивився на телефонну слухавку, що висіла поряд із металевою коробкою. Хтось — певно, один із людей шерифа — повісив її назад, бо коли я звідти пішов, вона звисала аж до самої підлоги, а Тома не було, він не залишив за собою бодай шнурівки.

Я зробив обережний крок усередину, схопив жовтий телефонний довідник і вийшов. У світлі фар я знайшов Баллантайн, тоді секцію з літерою «Й» та провів пальцем вниз тією ж самою сторінкою, яку розгорнув раніше того дня.

Йогансен. Йонес. Йонсен. Йувік.

Я відчув у грудях крижану прохолоду і почав знову. З таким самим результатом. Може, дивлюся не на тій сторінці?

Ні, я впізнав інші імена та рекламу газонокосарок.

Але Френк мав рацію щодо того, що сказав шериф.

Я придивився ближче, щоб побачити, чи не міг хтось прибрати ім’я, але між Йогансеном та Йонсеном було замало місця.

У телефонному довіднику більше не було Йонассона Іму.

— Хтось підмінив телефонну книгу, — сказав я. — Це єдине пояснення, яке спадає мені на думку.

Карен сиділа, прихилившись спиною до дуба, й дивилася на мене.

Була перерва, хлопці перед нами грали у футбол, а дівчата — в класики. Наступного року ми підемо до старшої школи, але це просто означало, що тепер ми ходитимемо до будівлі з іншого боку шкільного подвір’я, де була зона для паління, і я був майже певен, що рано чи пізно опинюся там. Серед бунтівників. Серед невдах. Карен була чимось на кшталт винятку. Бунтівниця, але точно не невдаха.

— Як це, коли ніхто тобі не вірить? — запитала вона, відкидаючи свій хлоп’ячий білявий чубчик із поцяткованого ластовинням обличчя. Карен була божевільною дівчиною класу. А ще найрозумнішою. Вона завжди була переповнена енергією, сміхом та бешкетом. Вона постійно пританцьовувала, коли ходила, носила дивний, власноруч створений одяг, за який будь-кого іншого дражнили б. Грубим вчителям вона відповідала так само грубо і сміялася, коли вони не могли з нею впоратись. Оскільки Карен завжди виконувала своє домашнє завдання і навіть більше, тож іноді здавалося, що вона знає більше, ніж вчителі. Вона була найкращою на уроках англійської та фізкультури. Й найкращою у всьому іншому теж. А ще вона була міцна. Я помітив це ще у мій перший день у школі: вона мене не боялася, їй просто було цікаво. Вона розмовляла з усіма, навіть із тими з нас, хто знаходився у касті піраній. Я бачив, як Оскар Poссі-молодший, який, я певен, був закоханий у Карен, кидав на неї та її довгі, стрункі ноги зацікавлені погляди на перервах, коли вона занадто довго розмовляла з нами замість того, аби зависати з Оскаром та іншими популярними дітьми. Протягом першої перерви у мій перший день вона стала переді мною, вперши руки в боки, схилила голову, криво посміхнувшись і сказала: «Кепсько бути новеньким, га?».

Вона поводилась так з усіма нами, що знаходилися на найнижчому щаблі. Ставила запитання. Слухала. Гадаю, їй було справді цікаво, інакше я не розумію сенсу витрачати енергію на те, аби подобатися таким дітям, як ми. Натомість отримувала вона лише наше звикання до цього та прагнення отримати більше її уваги. Але це її також влаштовувало, вона прямо, так «по-каренівські», говорила різні речі, що ніхто й не ображався: «Ну, ми вже достатньо сьогодні побазікали, Томе. Бувай!».

Вочевидь, я приклав багато зусиль, аби упевнитись, що вона не здогадується про моє бажання отримувати її увагу.

Проблема полягала в тому, що, як я підозрював, вона зрозуміла це ще раніше.

Вона ніколи цього не казала, просто дивилась на мене із напівусмішкою впізнання, щоразу як ми перекидалися кількома словами, і я завжди старався піти від неї раніше, ніж піде від мене вона. То було нелегко, тому що — на відміну від неї — мені нікуди більше було йти. Але, можливо, то однаково працювало, мабуть, її цікавив міський хлопчина, який намагався протистояти її чарам, бо ж вона почала підходити до мене дедалі частіше.

— Знаєш що? — сказав я. — Мені байдуже, що вони думають, хай ідуть до біса. Я був там, я бачив, що трапилося. Тома зжерли, а ім’я Іму Йонассона було у тому клятому телефонному довіднику.

— Багато лайки в одному реченні, — посміхнувшись, мовила Карен. — Чому ти так гніваєшся, як гадаєш?

— Я не гніваюсь.

— Ні?

— Я гніваюсь, бо...

Вона чекала.

— Бо всі вони ідіоти, — сказав я.

— Гм-м, — мовила вона й подивилась на інших на шкільному майданчику. Хлопці з нашого класу, очевидно, намагалися зіграти у футбол проти команди молодших на рік та кликали