Читати книгу - "Нічний будинок, Ю. Несбе"

Оскара Poссі, який хоч і був десь третім чи четвертим найкращим гравцем, однаково був капітаном команди. Але Оскар відмахнувся від них. Він сидів на лавці з Генріхом, математичним генієм класу, який пояснював щось, тицяючи в Оскарів підручник з алгебри. Але навіть у цьому разі мова їхніх тіл натякала на те, що це саме Оскар робить Генріку послугу, а не навпаки. Оскар вочевидь намагався зосередитися, — він прибрав свій густий, темний чубчик та дивився у книгу своїми карими, по-дівчачому красивими очима, які примушували деяких старшокласниць дефілювати шкільним подвір’ям у надії сподобатись Россі. Але через рівні проміжки часу Оскар-молодший відривав погляд від підручника з алгебри та зиркав на мене і Карен.

— Ти ніколи нічого не розповідав про своїх батьків, — сказала Карен, пробігаючи довгою, тонкою рукою по корінню, що випиналося зі стовбура, ніби товсті вени, а тоді знову ховалось у землі.

— Немає чого казати, — мовив я, не відриваючи очей від лавки, на якій сиділи Оскар-молодший та Генрік. — Вони загинули в пожежі, я заледве їх пам’ятаю.

Оскар знову підвів очі, й погляд його зіштовхнувся з моїм. З моїми холодними, синіми очима. Оскар-молодший завжди був таким дружелюбним, експресивним та чарівним хлопцем, але це, вочевидь, не дратувало нікого, крім мене. Тож, коли тепер я помітив проблиск ворожості в його очах, спочатку мені здалося, що то просто автоматична відповідь на таку ж ворожість у моїх. Бо я подумав, що він — оскільки був третім чи четвертим найрозумнішим учнем класу, хоча до Карен йому й було, як до неба рачки, — якось здогадався, що то я поцупив Люка Скайвокера. А тоді я зрозумів, що річ не в цьому. Він — і думка та привела мене в захват — ревнував. Так просто. Ревнував, бо Карен сиділа й слухала мене замість того, аби проводити час із альфа-самцем. Я раптом відчув бажання обійняти Карен, просто аби побачити, як зеленіє Оскарове обличчя. Але вона, звісно ж, відштовхнула б мою руку, а такого задоволення я йому дарувати не хотів. Я почув спокійний, приємний голос Карен.

— Ти маєш на увазі, що нічого не пам’ятаєш про своїх батьків?

— Вибач, у мене справді погана пам’ять. Саме тому я так кепсько пишу тести. Це, а ще той факт, що я дурний, звісно ж.

— Ти не дурний, Річарде.

— Я пожартував.

— Я знаю. Але іноді, якщо надто часто повторювати брехню, вона стає трохи правдивою.

Продзвенів дзвінок, і я відчув, як опустилося моє серце. Не тому, що ми мусили йти та слухати розповідь місис Бьордсонґ про географію — будь-що, що могло відволікти мене від Баллантайну, було добре — а тому, що хотів, аби те, що відбувалося тут і зараз, протривало трохи довше. Коли Карен підвелася, з її сумки випали дві книжки.

— Гей! — сказав я, нахиляючись, аби підняти їх. Я подивися на обкладинки. На обкладинці одної, автором якої був Вільям Ґолдінг, а називалась вона «Володар мух», була намальована відрізана свиняча голова, наштрикнута на палицю. На іншій, «Перевтілення» Франца Кафки, була зображена гротескна комаха, напевно, тарган.

— Гарно. Де ти їх дістала?

— У бібліотеці, від місис Циммер, — мовила Карен.

— Ого, а я і не знав, що там є таке страшне.

— Ох, у місис Циммер є дещо набагато страшніше, ніж це. Ти колись чув про чорно-білу магію слова?

— Так. Ну... ем, ні. Що це?

— Магічні слова, що можуть зруйнувати людей або знову привести їх до ладу.

— І бібліотекарка має книжки про це?

— Ходять такі чутки, — мовила Карен. — Ти читаєш?

— Ні, я більше люблю кіно, — я передав їй книги. — А ти... тобі подобається дивитися фільми?

— Я люблю фільми, — сказала вона, зітхнувши. — Але бачила я не так і багато.

— Чому?

— Ну, по-перше, до Г’юма їхати півтори години, а всі мої знайомі хочуть дивитися лише бойовики та комедії.

— А якби кінотеатр був тут, то на які фільми ти б ходила?

Вона замислилась.

— Будь-що, окрім бойовиків та комедій. Мені подобаються старі фільми, ті, які показують по телевізору. Я знаю, що зараз звучу, ніби стара пані, але мама має рацію. Якщо про фільм не забули, він, певно, хороший.

— Погоджуюсь. Як «Ніч живих мерців».

Вона похитала головою.

— Що це за фільм?

— Старе кіно про зомбі. Якщо вірити моєму татові, воно найперше. Ми з ним їздили на риболовлю, коли мені було десять, і він переказав мені увесь фільм, сцена за сценою. Тієї ж самої зими фільм показували по телевізору, тож я здійняв бучу, щоб мені дозволили подивитися його з татом. Після того мені ще кілька тижнів снилися кошмари, хоч я і знав заздалегідь, що трапиться у кожній наступній сцені. То, певно, були найкращі дев’яносто шість хвилин мого життя.

Карен засміялась.

— То ти дізнався звідти щось нове?

Я замислився.

— Так. Якщо справді хочеш когось убити, мусиш зробити це двічі. Треба знищити їхній мозок, наприклад, спаливши його. Бо якщо не зробити цього, вони повернуться.

— Це так закінчився фільм?

— Так закінчив тато.

Вона і далі всміхалася.

— Розумію. Він дуже страшний?

— І так, і ні. Річ радше в атмосфері. Не думаю, що він має вікове обмеження.

— Цікаво. Треба його колись подивитися.

— Вони показують таке у кіноклубах. Я можу...

Я увірвав себе. Вдав, що кашляю, сподіваючись, що вона не зрозуміла, що я майже запросив її в кіно. У Г’юм. Я не мав ані машини, ані водійського посвідчення. А якби і мав, то вона б, вочевидь, однаково відмовилась. Ввічливо і з гарним виправданням, але від того не було б менш боляче.

Карен мала вигляд, ніби помітила мій промах і тепер проводила відволікаючий маневр, піднявши дві книжки.

— Але по оцьому теж зняті хороші фільми.