Читати книгу - "100 Мініатюр , Сергій Бараєв"

Анотація: я бачив дивний сон і з нього змальована ця історія.

Маю дві новини — одна добра, інша погана.
Господь дарує мені своє благословення та я на цю мить маю близько трьох годин життя, щоб завершити свої земні справи. Це добра новина. 
Погана новина полягає в тому, що я помер. Не пам'ятаю, як це сталося, але факт в тому, що я мертвий. Таких як я зазвичай зображують у вигляді зомбі. 
Але я не зомбі. Та й не живий.
Які мої перші думки? Звичайні, як і у всіх живих людей: 
"Варто встигнути завершити свої земні справи. Перекинути усі кошти зі своїх рахунків на дружину. Сповістити усіх з ким мав справи, що не зможу більше з ними працювати. Попрощатися з дітьми та рідними." 
“Дякую Господи за твоє благословення та можливість вмерти не миттєво. Дякую за можливість усвідомлювати себе мерцем. Дякую за те минуле життя. Дякую Отче.”
Попри те, що я насправді мертвий, я спішу завершити свої справи. Відчуваю, як моє обличчя "дерев'яніє", вкривається струпами. Кров у моєму тілі назавжди застигла.  Язик наполовину висолопився з рота та застиг. Важко розмовляти. 
В наступні миті самоусвідомлення спостерігаю в дзеркалі, як моє обличчя покривається трупними плямами, де-не-де розпочалися процеси гниття. 
Попри  мертве моє тіло, думки все ще живі та прив’язані до земного життя.
“Як сповісти рідних про те що я мрець?”
Тіло все більше і більше  застигає та втрачає гнучкість, м'язи дерев'яніють.
Мабуть рідко кому вдається бачити власну смерть та опісля смертні процеси. Але я це не лише бачу, а й відчуваю. Тіло без життя доволі неприємна штука. 
А ось уже і зір стає розмитим.
Цікаві твої дороги Отче.

Минає певна кількість миттєвих вічностей часу і я прокидаюся:
“Де я? Як сповістити рідних про те, що я мрець?” 
Минають ще миті — повільно починаю себе усвідомлювати живим та неушкодженим. То був лише сон. Сон мерця. 
Лише сон. А так близько був до завершення земних турбот...