Читати книгу - "Планета моєї осі, Бетані Бае"

О ні, він дуже добре розумів її. Він розумів її навіть більше, ніж вона сама. Її думки були запутані, як клубок ниток, і вона часто губилась в своїй голові шукаючи вихід з лабіринту власних, придуманих подій. Так, вона дійсно була схожа на Сонце. Не на те, що так палко світить на Півдні. Вона була схожа на Сонце, яке заховане за хмарами, на Сонце, яке вже давно нікого не зігрівало.

Спасибі, що я був першим. Думаю, завтра мій день буде наповнений сенсами. А яким буде ваш завтрашній день?

Чомусь вона не квапилась відповідати йому і зжала сильніше рукою поділ свого плаття. Її очі були спрямовані в одну точку і ставали все сірішими, такими ж сірими, як і люди, що тут живуть. Аж раптом вона посміхнулась і відповіла йому.

Наповнений сенсами. Завтра буде чудовим днем, – посмішка не сходила з її лиця. Щось змінилось. Всередині неї щось змінилось. Ми зможемо зустрітись завтра? Я хочу показати вам місто. Давайте зустрінемось завтра. Хороша ідея. У вас хороші манери, так само як і хороші думки живуть у вашій голові. Можливо, це ви –  Сонце, а не я? – посміхаючись вона почала вдивлятись в його риси обличчя, наче запам’ятовуючи. Ха-ха-ха, це я з вами такий, а зазвичай я доволі тихий. Вам варто бути таким з іншими, справді, ви подумайте над цим. Добре, я обов’язково подумаю. Зустрінемось завтра о 19 біля фонтану на центральній вокзальній площі, ви ж бачили це місце? Так, давайте там зустрінемось, – чомусь вона дивилась на нього з нотками печалі.

Він нічого не помітив. Хіба можна помітити, коли вперше відчуваєш таку радість всередині? Нарешті він не відчував себе одиноким. Можливо, він навіть перестане ходити до пабу. Можливо, алкоголь перестане бути для нього можливістю щоб заглушити усі тривожні думки всередині. Йому більше не потрібно бігати в пошуках чогось або когось, бо він нарешті знайшов, він усе знайшов.

Красива незнайомка залишила 100 баксів на барній стійці і почала повільно одягати своє мокре від дощу пальто. Чоловік сидів неподвижно, наче боявся злякати її. Він просто спостерігав за тим, як вона акуратно застібає ремінець пальта, як поправляє волосся. Цей момент. Він хотів його запам’ятати. Мабуть, глибоко в середині себе розумів, щось розумів.

Ви ж прийдете? – нарешті він сказав хоча б щось. Звісно, – вона подарувала йому найчарівнішу з усіх своїх посмішок. Я чекатиму вас о 19, – з великою надією відповів чоловік.

Вона ж нічого не відповіла йому, а просто вийшла з пабу і залишила його на самоті, або ж втекла. Втекла, щоб знову як завжди, залишитись одною.

***

Завтра наступило швидко. Дощ, наче володар, хазяйновито залишав свої сліди у кожному куточку. Чоловік вибіг з роботи і прямував до фонтану на центральній вокзальній площі. Він перевіряв годинник на руці, і пишався тим, що не запізнюється. Сірі зонтики, чорні автівки та неонові вивіски. 19-те листопада і 19-та година на годиннику. Але її немає. Де ж вона? Вона ж зараз прийде? Ось-ось, і вона з’явиться за рогом тієї вулиці? Червоне пальто, варто просто шукати червоне пальто!

Хоч і капав дощ, але на вулиці було світло, здавалось, що погода змінюється. Чоловік подивися на свій годинник. Можливо він неправильно його завів? Аж раптом, сонячний зайчик потрапив йому до ока і він рефлекторно зажмурився. Секунда усвідомлення. Невже? Він підняв очі до неба. Хмари розійшлись і впустили сонячне світло. Ця мертва земля нарешті зможе хоча б на трішки поніжитись в теплі. Чоловік стояв і дивився на небо. Годинник нещадно відбивав пройдені секунди, які перетворювались в хвилини, які перетворювались в попіл минулого. А він все стояв. Неподвижно стояв і дивився на небо.

– Вона не схожа на Сонце, – розчаровано сказав чоловік і рушив зі свого місця в сторону пабу.

Дивно. Він так засмутився, хоча вона прийшла.

Хоча вона прийшла до нього.

Кінець