Читати книгу - "Він мій бос. І мій брат. І мій собака, Христина Холод"

– Та не здуріла, – каже маман. – То довга історія. Колись давно… Коротше, так вийшло, шо в мене був ще один син. Твій брат. Але… він трохи… особливий був.

– В смислі? – питаю.

– Ну… Він… Він поводився, як собака. На чотирьох лазив, гавкав, хвостиком махав. Ми вже не знали, шо з ним робити.

– І шо? – питаю. – І ви його віддали?

– Та не віддали, –каже маман. – Так вийшло. Ти ж знаєш, які тоді часи були. Голод. А він той… Квадробером був. І тільки кістки з борщу їв. А кісток тих не напасешся. От я і… Маман замовкла, очі в землю опустила. – Шо? – питаю. – Шо ти зробила? – Я… Я його віддала м'яснику. Я аж підскочила. – Кому? М'яснику? Ти шо, зовсім здуріла? – Та не кричи, – каже маман. – Я думала, йому там буде краще. Він хоч наїсться досита. – І шо? – питаю. – І він його зарізав? – Та ні, – каже маман. – Ти шо? Він його виховував. Як сина. Я сиджу, мовчу. Не знаю, шо й думати. Шеф мій – мій брат. І він квадробером був. І мама його м'яснику віддала. Бляха, ну і сімейка в мене. Цирк на дроті, чесне слово. – А як він став людиною? – питаю. – Та то… – каже маман. – Чула я колись, шо інопланетяни квадроберів забирають. Досліди ставлять, в людей перетворюють. Може, то він і є. Я сиджу, мовчу. В голові – повний пиздець. – Ну, – кажу. – Ти мені відкрила Америку. Тепер я знаю все. – І шо ти будеш робити? – питає маман. – Та шо робити? – кажу. – Завтра піду на роботу. І буду дивитися на свого брата-песика. Може, він хоч гавкати перестане. Але в душі в мене – страшний кавардак. З одного боку – смішно. А з іншого – дуже сумно. Бо виходить, шо в мене ніколи нормальної сім'ї не було. Тільки мама-збожеволіла, та брат-квадробер-інопланетянин. Отаке от життя. Але нічого. Прорвемось. Ми ж українці. Нас і не таким брали. А на завтра я точно візьму з собою на роботу намордник. Щоб Шарік нікого не покусав. І валер'янку. Для себе. Бо з таким братом можна здуріти. Остаточно і безповоротно.

Але нічого. Прорвемось. Ми ж українці. Нас і не таким брали. А на завтра я точно візьму з собою на роботу намордник. Щоб Шарік нікого не покусав. І валер'янку. Для себе. Бо з таким братом можна здуріти. Остаточно і безворотно. Лежу я, значить, в ліжку, дивлюся в стелю. А в голові роїться всяка хрень. І про маму, і про брата, і про того Шаріка-квадробера. А може, він і не інопланетянин зовсім? Може, то в нього просто хобі таке? Ну, знаєте, як люди марки збирають, чи там в'язанням займаються. А в нього – квадробінг. Біситься собі на чотирьох лапах, гавкає, хвостиком махає. І шо тут такого? Кожен має право на свої дивацтва. Але то все херня. Головне питання – шо мені з цим всім робити? Він же ж мій брат. Хоч і пес, хоч і інопланетянин. Але ж брат. Чи не брат? Тут вже хер розбереш. І тут мене переклинило. А шо, як я його люблю? Ну, як мужика? Бляха, ну і думки в мене перед сном. Але ж правда, він же ж нічо такий. Симпатичний, розумний (ну, коли не гавкає). І, головне, оригінальний. Такого точно ні в кого нема. Але ж він – мій брат! То ж інцест! То ж гріх! То ж мене в пеклі смажитимуть на повільному вогні! А з іншого боку… А шо такого? Ми ж не рідні. Він – квадробер, я – Орися. В нас різне ДНК. То вже не інцест, а якась зоофілія навпаки. Чи не навпаки? Бляха, заплуталась я зовсім. І тут мене осінило. А може, я хочу з ним сексу? І не просто сексу. А… анального сексу? Бляха, ну і збоченка я. Але ж уявила собі… Він – такий, в краватці, стоїть переді мною на колінах. А я… А я… Шо я?

Маю його шльопати по сраці? Чи то він мене? Бляха, треба терміново в інтернет лізти, гуглити, шо там роблять з квадроберами в ліжку. Але стоп. Треба зупинитись. Треба взяти себе в руки. Бо інакше я завтра на роботу прийду, і зразу на нього накинуся. І почну гавкати в відповідь. Чи ще гірше – в сраку його цілувати. Треба шось робити. Треба відволіктись. Треба піти на кухню, випити валер'янки. І лягти спати. І помолитися, щоб мені приснився нормальний сон. Без квадроберів, інопланетян і анального сексу. Але я вже знаю, шо не засну. Бо в мене в голові – повний пиздець. І той пиздець називається – Шарік. Мій брат. Мій шеф. Мій квадробер. І, можливо, мій коханець. Бляха, ну і життя в мене. Завтра точно звільнюся. І піду в монастир. Чи в психлікарню. Чи одразу – в пекло. Бо з таким життям я точно не витримаю.

Настав ранок. Знову через сраку. Але сьогодні – особливий ранок. Сьогодні мені треба прийняти важливе рішення. Чи то посилати все нахуй, і бігти з цього дурдому. Чи то залишатися, і боротися за свою любов. Чи то за свого брата. Чи то за свого квадробера. Бляха, заплуталась я зовсім.

Вирішила я, значить, піти на роботу. А там вже подивимось. Що буде, то буде.

Прийшла в офіс. А там – тиша. Всі сидять, працюють, ніби нічого вчора не було. І Шарік сидить у своєму кабінеті. Спокійний, як удав.

Набралася я сміливості, і пішла до нього. Зайшла в кабінет.

– Доброго ранку, – кажу.

Він підняв на мене очі.

– Доброго ранку, Орисю, – каже. – Ви, здається, добре виспались.

– Та яке там добре, – кажу. – Всю ніч не спала. Думала про вас.

Він аж почервонів.

– Про мене? Що ви маєте на увазі?

– Та все маю на увазі, – кажу. – І про те, шо ви мій брат. І про те, шо ви квадробер. І про те, шо я вас…

Замовкла я. Не можу вимовити. Соромно.

– Що ви мене? – питає.

– Я… Я вас люблю, – кажу. – Хоч ви і прикидаєтесь псом. І хоч ви і мій брат. Але я нічого не можу з собою зробити. Я завжди любила, як ви бігали за палкою. І як я каталась на велосипеді по селу, а ви бігли поруч на човереньках. То було найкраще дитинство. Він дивиться на мене, дивиться… І тут раптом як засміється. – Орисю, – каже. – Ви мене розсмішили. – А шо тут смішного? – питаю. – Та все смішне, – каже. – І те, шо ви мене любите. І те, шо я ваш брат. І те, шо я квадробер. – То ви не квадробер? – питаю. – Так я квадробер, – каже. – Але я завжди був людиною. Просто… мені завжди хотілося бути собакою. Це моє хобі. Мій фетиш. Мій спосіб самовираження. – А інопланетяни? – питаю. – Та які інопланетяни, – каже. – То все вигадки вашої мами. Вона любить прикрашати дійсність. – То ви мені брехали? – питаю. – Та не брехав, – каже. – Просто… Не хотів вас лякати. Думав, ви не зрозумієте. – А чого ви гавкали вчора? – питаю. – Та то я перепив, – каже. – З ким не буває. – І шо тепер? – питаю. – А шо тепер? – каже. – Тепер я знаю, шо ви мене любите. А я… Я теж вас люблю, Орисю. Хоч ви і трохи дурнувата. І хоч у вас дивні фантазії. Але я нічого не можу з собою зробити. Я завжди думав про вас. І завжди хотів бути з вами. Незважаючи ні на шо. І тут він підійшов до мене. Взяв мене за руку. – Орисю, – каже. – Будь моєю. Я дивлюся на нього. І розумію, шо я щаслива. Хоч і трохи збентежена. Але щаслива. – Буду, – кажу. – Буду твоєю. Хоч ти і прикидаєшся псом. І тут він мене поцілував. Так ніжно і пристрасно, як ніколи в житті. І я зрозуміла, шо мені пощастило. Бо я знайшла свою любов. Хоч і в такому дивному місці. І в такому дивному вигляді. Але любов – вона така. Непередбачувана і незбагненна. Вона може прийти, коли її зовсім не чекаєш. І до того, кого зовсім не очікуєш. І неважливо, хто він – твій брат, твій шеф, твій квадробер. Головне – щоб він тебе любив. І щоб ти його любила. А все інше – то херня. Життя – воно одне. І треба прожити його так, щоб потім не було соромно. І щоб було шо згадати. А з Шаріком – мені точно буде шо згадати. Але то вже зовсім інша історія. І я її вам колись розкажу. Якщо захочете. Кінець.