Читати книгу - "Поруч у темряві , Кері Ло"

Аріна 

Вихідні пролітають швидко, і ось вже мій перший робочий день. На диво, вдалося трохи відпочити,  в суботу я отримала рецепт на сильніші снодійні, тож замість звичних двох годин вдалося поспати аж чотири. Це вже неабиякий прогрес.

Ранок починається, як завжди, зі звичних ритуалів. Одягаю сірі штани, блакитну сорочку і ті ж туфлі, що й на співбесіду. На роботу йду пішки, травневе сонце вже прогріває повітря, а легкий вітерець приємно освіжає.

По дорозі бачу, як у парку готуються до весілля: арка з квітів, ряди стільців, святкова метушня. Це нагадує мені про те, що й у мене мало б бути весілля… Колись я уявляла саме такий день: весняне сонце, багато квітів, кохана людина поруч. Але тепер усе це тільки спогад, що стискає серце болючим лещатами.

Від цього на очі навертаються сльози. Зупиняюся по серед  вулиці, піднімаю голову до неба та намагаюся зупинити солоні струмки. Стою так декілька хвилин глибоко дихаючи через рот. Мені таки вдається проковтнути гіркий клубок та заспокоїтися.

В офіс приходжу за півгодини до початку робочого дня. Свій кабінет я вже бачила в день співбесіди, він доволі затишний: робоча зона з великим столом, стелаж із папками, і невелика зона відпочинку — диван, журнальний столик і фікус у кутку. Оглядаю простір, щоб зрозуміти, як усе організовано.

А потім йду на пошуки кухні. Зазвичай біля кабінетів великих босів є кухня. Знаходжу її прямо напроти приймальні. Тут є все: від кавомашини до холодильника, заповненого фруктами, водою і перекусами. У шафах— кілька видів чаю, кави, печиво та цукерки. Здається, поповнювати ці запаси теж буде моїм обов’язком.

Розбираюся з кавомашиною та готую собі каву. Повертаюся до свого столу і саме вчасно, бо там вже стоїть мій бос. Матвій Олександрович одягнений у строгий сірий костюм, а волосся ідеально викладене. Що ж Емі має рацію на мого красивого боса безперечно приємно дивитися.

— Добрий ранок. Чудово, що ви вже на роботі. Зробіть мені американо з молоком і зайдіть до мене.

— Добрий ранок, — відповідаю. — З цукром чи без?

— Без.

Через п’ять хвилин заходжу до його кабінету з кавою. Сідаю напроти та відкриваю блокнот.

— Що ж, Аріно, — починає він, — у вас доволі великий досвід роботи, але все одно нагадаю основні моменти. Ви повинні приходити на роботу за 15 хвилин до початку робочого часу. До мого приходу мають бути готові кава та план на день. Після обговорення зі мною ви коригуєте його: переносите зустрічі, відміняєте, додаєте. Також ви відповідальні за опрацювання звітів усіх відділів.

Він робить паузу, перегортаючи папери, і продовжує:

— Крім офісних завдань, будуть особисті доручення: забрати костюм із хімчистки, замовити квіти, організувати подарунки. І ще десь через годину прийде Леоніла Андіївна та введе вас в курс справ. Є питання?

— Поповнення запасів на кухні — теж мій обовʼязок? — запитую.

— Так, раз на тиждень складаєте список і передаєте до відділу забезпечення. Також будете замовляти їжу з ресторанів за моїми вказівками.

— Добре, зрозуміла. Щодо сьогоднішнього дня, щось замовляти?

— Ні, в обідній час в мене буде зустріч.

—Що ж..тоді я піду працювати, — бос мовчки киває та повертається до свого ноутбук, а я виходжу. 

Пізніше до мене приходить Леоніла Андріївна, та сама жінка з приймальні. Вона привітна й ділова, має чіткий план введення мене у всі тонкощі роботи. Разом ми розбираємо графік Матвія Олександровича, списки клієнтів, партнерів, важливі номери, навіть його улюблені ресторани та страви.

— А тепер звіти, — каже вона, вказуючи на стелаж. — Тут треба трохи розібратися. Попередня секретарка не сильно переймалася порядком. Тому можеш почати саме з них. А я поки піду займуся своєю роботою. Ще пізніше підійду до тебе,  — жінка дарує мені легку посмішку та йде. 

“Не сильно переймалася” дещо слабо описує те, що відбувається в теках. У документах — справжній хаос, який тепер моя проблема.

Ставлю чашку кави на край столу, підсуваю стілець і починаю розбиратися. Перша ж тека виявляється заповненою абсолютно різними паперами: звіти за різні роки, чернетки, якісь записки на клаптиках паперу. Кидаю погляд на стелаж — таких тек ще щонайменше десяток. Здається, це займе весь день.

Через кілька хвилин за роботою знову чую голос Матвія Олександровича. Він стоїть у дверях, заклавши руки в кишені, і уважно дивиться, як я перегортаю документи.

— Як успіхи? — питає він.

— Успіхи… поки скромні. Здається, тут потрібно все сортувати з нуля, — відповідаю, намагаючись звучати не надто розгублено.

— Це буде ваш перший тест, — усміхається він ледь помітно. — Доведете, що можете впоратися з безладом, і решта роботи теж піде легше.

Киваю, а він іде до свого кабінету, залишивши мене з цим  “першим тестом”. Години дві я сортувала документи, намагаючись зрозуміти, що до чого. Потім Леоніла Андріївна повертається, щоб показати мені, як виглядають ідеальні звіти.

— Вам треба орієнтуватися на ці, — каже вона, показуючи одну з тек. — Чіткі дати, зрозумілі заголовки, ніяких зайвих паперів.

Судячи з кількості роботи, це буде справжній марафон. До обіду вдається розібрати лише дві теки, але порядок уже починає вимальовуватися.

Решту дня займаюся все тими ж документами, відчуваючи, як спина поступово починає нити від постійного нахилу над столом. Здавалося б, така проста робота — сортувати папери, але мозок уже гудить від кількості інформації.

Ближче до кінця робочого дня знову заходить Матвій Олександрович. На цей раз його вигляд трохи розслаблений: піджак знятий, краватка послаблена, а на обличчі — ледь помітна втома. Він кидає швидкий погляд на стелаж.

— Так набагато краще, — каже він, киваючи в бік тек, які тепер стоять рівними рядами. — Але не розслабляйтеся.

— Звичайно, — відповідаю, зберігаючи нейтральний тон.

— Як вам перший день? — питає він, присідаючи на край мого столу. Цей жест здається трохи неформальним, але водночас викликає відчуття, що йому справді цікаво.