Читати книгу - "Майдан. Таємні файли"

Зазираємо у новини тих часів і бачимо основну тему — перехід з опозиційних фракцій до більшості та депутати-перебіжчики, яких називали «тушками». Влада перекуповувала депутатів, навіть особливо не ховаючись. «Усе має свою ціну» — любили повторювати тоді політтехнологи. І найвідомішим випадком «тушкування» стала відмова батька і сина Табалових із «Батьківщини» писати заяви про вступ до фракції.

«У певний момент, коли ці два депутати заходили до сесійної зали, представники опозиції із криками „Тушок геть!“ кинулися до дверей і виштовхали їх із приміщення. Табалових так і не пропустили до сесійної зали. Опозиціонери блокували усі двері, в які вони намагалися зайти».

(УП, 12.12.2012)

Олег Тягнибок: «Сесія почалася з Табалових, ми одразу дали реакцію. Ми, звісно, мали змогу цього не робити, бо це не наші „тушки“, але ми мали показати, як треба поводитися. Ми не хотіли бути парламентськими поліцейськими, але... Мені добрі люди дали інформацію, що з нашими депутатами теж працюють із питань „тушкування“, і що є двоє, які гарантовано погодяться. Не сказали, хто конкретно, проте інформація була надійною. Ми зібралися всією фракцією, подивилися одне одному в очі і сказали: якщо хтось зрадить, будемо руки-ноги ламати у прямому і переносному значенні. На цьому питання було закрите. І за весь час каденції „Свобода“ була єдиною фракцією без „тушок“».

Суспільство, якому на всі заставки цинічно розповідали, що «все має свою ціну», на власні очі побачило, що продається не все. Це стало своєрідним щепленням на майбутнє.

Другою хітовою темою парламентських репортажів було «кнопкодавство». Провладні депутати розділилися тоді на дві частини: одні робили власний бізнес, а тому до Ради не ходили, інші ж заробляли тим, що сиділи в Раді і голосували кількома картками та ще й не на свій вибір, а корячись команді диригента — депутата Чечетова. Таким чином, замість 450 кнопок у сесійній залі працювала одна — родом з Банкової. Саме там вирішували, які закони приймати, а які — ні.

Тут ми залучимо ще одного свідка від «Свободи» — Андрія Мохника, заступника Тягнибока з політичних питань і народного депутата.

Андрій Мохник: «На початку, у січні 13-го, ми заблокували трибуну з вимогою персонального голосування, і вже спливав термін у 30 днів, протягом яких Верховна Рада не може розпочати роботу, а значить, має бути розпущена. Ініціатором блокування був Кличко, він сказав, що йдемо до кінця. Ми підтримали. Регіонали шукали можливості розблокувати, вели перемовини з іншими фракціями опозиції, врешті під якимось приводом ударівці трибуну розблокували. Але після того Партія регіонів почала зганяти людей, щоб голосували. Єфремов просився-молився, казав, що не може забезпечити двісті депутатів — хтось вийшов, хтось поїхав. А ми відповідали: ваші проблеми. В результаті у квітні регіонали з комуністами сховалися на Банковій. Це кричуще порушення регламенту, однак вони забарикадувалися, щоб не допустити опозицію».

Верховна Рада пізніше, у часи Майдану, відзначилась ідіотичними диктаторськими законами, проголосованими провладними депутатами врукопашну. Саме після цього протестанти взялися до шин і коктейлів Молотова. Але згодом Рада зробила значно важливішу справу — забезпечила легітимний перехід президентської влади і цим самим гарантувала міжнародне визнання законності Революції. І якби не загартованість та людський авторитет опозиційних депутатів, навряд чи їм вдалося б після втечі Януковича зібрати у Раді більшість.

Нас часто підводить звичка зосереджуватися на Києві. Тому дим від покришок на київському Майдані частенько, образно кажучи, застеляє події попередніх років, але якщо поговорити з їхніми безпосередніми учасниками, на поверхню спливають цікавезні речі. Взяти хоч би Одесу, якій зрештою випало зіграти ключову роль у провалі проекту «Новоросія» 2014-го. Попри те, що Одеса — наша мала батьківщина, для себе ми її заново відкрили ще за 5 років до Майдану, коли приїхали на виступ і побачили перед собою кількасот глядачів — погодьтеся, що це виглядало приємним сюрпризом. Але зазвичай подібні сюрпризи бувають результатом великої роботи конкретних людей. Тому надамо слово керівнику одеської «Свободи» Павлові Кириленку.

Павло Кириленко: «В Одесі 21 грудня 2012 року був штурм мерії. Тоді міський голова Костусєв вирішив наступити українцям на горло, на цінності та принципи і перейменувати вулицю Івана та Юрія Лип. І саме через це відбувся штурм. Крім „Свободи“, прийшли підприємці з різних ринків, незадоволені рішеннями ради. Мерія оточила себе парканом, поставила „тітушок“, охоронців, які не пускали навіть мене, депутата Верховної Ради. Ми пішли напролом, зламали двері, кримінальна справа й досі тягнеться. А 2013-й увесь пройшов під символом Революції. І в Києві намагалися зайти у міськраду, і в інших містах. Україна жила напередодні революційних подій. КМДА штурмували кожну сесію».

Тож виходить, що українці тренувалися навіть у захопленні адміністративних будівель.

А Костянтин Василець, який під час Революції керував «Студентською Свободою», нагадує нам, що у ті роки на Півдні та Сході Україні влада раптом почала активно боротись... із фашизмом.

Костянтин Василець: «Весь 2013 рік в Одесі пройшов у протистоянні з так званими антифашистами. Тоді розпочалась антифашистська істерія. По всій Україні проводили антифашистські марші. В Одесі почали організовувати бойовиків на противагу нам. Це було так зване Молодьожноє єдінство. На всіх наших акціях відбувалося протистояння, навіть бійки. Потім це „Молодьожноє єдінство“ стало кістяком „Одеської дружини“, бойового підрозділу Антимайдану, з яким ми зіштовхнулися 2 травня 2014 року».

Цікаво, правда ж? Це ж зовсім не зараз вигадали називати українців фашистами, це сталося задовго до Революції.

Читаєш хроніки того часу і не втомлюєшся дивуватися. Виявляється, під час «добробуту» і «долару по вісім» напруга у суспільстві зростала несамовито. Силовики і «тітушки» набиралися люті у локальних протистояннях на Податковому та Мовному майданах. Громадські активісти гартувалися на виборчих дільницях, акціях протесту, вчилися визволяти товаришів із-за ґрат. А звичайні громадяни, яких вважали розчарованими у політиці і соціально байдужими, раптом повставали зі, здавалося б, зовсім не політичних приводів — насильства над жінками. Точніше навіть не самого насильства, а спроб влади відмазати ґвалтівників і вбивць.

«15 березня на мітинг проти беззаконня і на підтримку Оксани Макар у центрі Миколаєва (на площі Леніна) зібралося, за даними ЗМІ, від двох до десяти тисяч осіб. У ці ж дні аналогічні мітинги та протестні акції відбулися в Одесі (на Соборній площі), у Києві, Харкові, Донецьку, Львові, Луцьку, Сумах».

(uk.wikipedia.org)

«В понеділок мешканці Врадіївки пішли штурмом на місцевий райвідділок міліції з вимогою покарати ґвалтівників. Правоохоронці та чиновники, які були у той час в будівлі, забарикадувалися у підвалі».

(УП, 03.07.2013)

Повстання примушували владу