Читати книгу - "Моя власна Нефертіті, Rada Lia"

— Додому повертатися не можна, — він гнав авто порожніми нічними вулицями міста й розмірковував, що робити далі. Думки плуталися у нього в голові. Назар розумів, що його крадіжка матиме погані наслідки, але щоб аж такі… Загинула невинна людина. Півтора мільйона доларів, звісно, велика сума, але не для Сича. Для нього — це звичайний оборот за місяць. То що ж у тому манускрипті такого, що він готовий за нього, не роздумуючи, вбивати?

Назар виїхав на набережну і зупинив машину. Тремтячими пальцями вийняв конверт і дістав з нього лист від Ігоря.

Лисе! Якщо ти читаєш цей лист, значить, мене вже немає в живих. Ти здогадався про серце. Скажи, тонко я придумав? Ті, хто мене вбили, навряд чи володіють таким гострим розумом, як в тебе, щоб здогадатися. Пишаюся тобою, друже!

На цих словах очі Назара защипало від сліз, що підступали. Він відчув нудоту. Зусиллям волі чоловік змусив себе читати далі.

Цей манускрипт, що ти мені дав — ти навіть не уявляєш, який це скарб. Часу обмаль, тому ти маєш просто зробити те, що я скажу. Перше — їдь до Єгипту. У Луксорі на тебе чекатиме наш з тобою спільний друг Арсен. Він передасть пакунок від мене. Що це буде тут не пишу на випадок, якщо цього листа все-таки знайдеш не ти. Та воно відкриє тобі дорогу до скарбів стародавнього Єгипту. І ще… Друже, бережи манускрипт як зіницю ока. Він допоможе тобі у Малкаті порозумітися з місцевими.

— Малката? Щось знайоме. — Назар відклав листа на сидіння й наморщив лоба, намагаючись пригадати. — Ну і загадку ти мені, друже, задав. 

Все це було дивно і незрозуміло. Чоловік опустив бокове скло й підпалив сигарету. Глибоко затягнувся: “У місті залишатися не можна. Ймовірно, зараз кожна собака мене шукає. — Назар задумливо випустив в повітря кільця з диму. — Ігор сказав треба їхати до Єгипту. Навіщо? Які такі скарби я там знайду? І що має передати Арсен? Карту?” 

Купа запитань залишалася без відповідей. Однак Ігорю він довіряв. І раз йому все одно треба було їхати з міста, то чому б і не до Єгипту. 

Він викинув недопалок у вікно, завів двигун й поїхав, намагаючись згадати, де знаходиться загадкова Малката.

Біля аеропорту міста Луксор на Назара вже чекало авто, яке для нього замовив Арсен. Привітний засмаглий таксист з вусами та білосніжною посмішкою миттю запхнув Назара разом з його речами в машину і рушив. 

Після довгого перельоту — більш як вісім годин з пересадками у Стамбулі й Каїрі, хотілося тільки одного — лягти на м'яке ліжко й дивитися у стелю.

— Дуже швидко Самір довезе! Дуже хороша дорога! — блиснув білими зубами таксист у дзеркало заднього виду.

— Що? — Назар збентежено поглянув на водія. Чоловік розмовляв з ним англійською, але з таким сильним акцентом, що важко було щось розібрати.

— Ви перший раз Єгипет? Ви любити Єгипет, так?

— Я не знаю. — Назар втомлено потер очі й поглянув у вікно. — Ніби непогано. Пальми гарні, травичка.

— Так, так, — закивав водій. — Чесно кажу Луксор дуже гарне місто. Ви голодні? Арсен казав вас нагодувати.

Назара дратувала поведінка таксиста: дуже емоційна, занадто привітна, нав'язлива. Й водночас йому подобалася щирість чоловіка.

— Так, я б перекусив.

— Дуже добре, — зрадів водій й втупився очима на дорогу.

— Та що ж тут хорошого, — знизав плечима Назар, в якого шлунок зводило судомами. Понад вісім годин голоду через свою дурну звичку — не їсти в дорозі. Це його супроводжувало ще з дитинства. Згадалося, як вони з мамою їздили на море й вона намагалася в поїзді впихнути в нього хоч щось. Та він просто фізично не міг їсти. Йому здавалося, що всі на нього дивляться, що він зараз захлинеться й кусок застрягне в нього в горлі. А потім він помре, як колись зробила на його очах бабуся. 

Назар відігнав спогади й став уважно розглядати пальми, що стрімко проносилися у вікні.  

За п'ятнадцять хвилин вони дісталися до міста. Таксист зупинив авто й вони вийшли. 

— Тут недалеко пане, — він показав слідувати за ним. Запер машину. Назар здивувався. Проте це все-таки була людина Арсена. Тож турбуватися не було про що. Ще хвилин десять вони ходили вузькими вулицями поміж чотирьох-п’яти поверхових будівель брудного жовтуватого кольору. Зверху звисав одяг й постільна білизна. Вздовж вулиць люди продавали взуття, сонячні окуляри, побутові речі. 

Нарешті вони опинилися навпроти скляних дверей з написом зверху “Abu Rushdi Restaurant”, біля яких на них вже чекав Арсен, що було приємною несподіванкою для Назара. Вони познайомилися майже вісім років тому, як і з Ігорем — в університеті. Та останні п'ять років не спілкувалися. Зараз перед ним стояв не підтягнутий смаглявий хлопець, яким пам'ятав його Назар, а помітно розповнілий, з першими ознаками облисіння, спітнілий чоловік у строкатій сорочці й білих штанях.

Побачивши Назара, він широко посміхнувся й кинувся до нього.

— Друже, нарешті, — чоловік стиснув його в обіймах. — Мені Ігор казав, що ти приїдеш.

— Так, ти повинен…

Арсен здавив його своїми ручищами сильніше і прошепотів:

— Ні слова про пакунок. Всюди можуть бути вуха. — Потім він обійняв Назара за плечі й потягнув за собою всередину. 

Вони пройшли в широку залу, почасти заповнену людьми. Задоволені гості закладу уплітали їжу, весело перемовляючись. У приміщенні стояло легке гудіння з голосів. У Назара забурчало у шлунку. 

— Зараз, друже, все буде, — Арсен махнув рукою, кличучи офіціанта.

За двадцять хвилин їм нарешті принесли замовлення. Назар офіційно зізнався, що ще ніколи не був таким голодним, як сьогодні.

За мить їхній стіл повністю заставили тарілками з їжею.

— Це все нам? — підняв брову Назар.

— Я пригощаю, — кивнув Арсен. — Залишити гостя голодним — не по нашому.

— Та тут футбольну команду нагодувати можна. — В Назара розбіглися очі. — З чого радиш почати?