Читати книгу - "Моя власна Нефертіті, Rada Lia"

— З цього, — Арсен підсунув до нього маленьку керамічну тарілочку. — Тахіні. 

Густа, блідо-бежева паста, пахла горіхами й лимоном. Назар вмочив шматок теплого арабського хліба в шовковисту масу — і тонкий, гіркувато-солодкий смак розлився в нього по язику.

— Смачно, — кивнув Назар. — А то що?

— Шпинатний соус. Спробуй — просто тане в роті. А ще є смажена квасоля, салат та рис.

В той час як Назар зацікавлено куштував кожну страву, Арсен схилився до нього й непомітно поклав йому пакунок у кишеню.

— Послухай, — прошепотів йому на вухо. — Згорток у тебе. Активувати його треба в ногах Бога. Прочитати манускрипт не забудь. Він дасть тобі можливість говорити древнє єгипетською мовою.

— Що? — здивувався Назар. — А нащо мені говорити древнє єгипетською?

— Пробач, на деталі немає часу. Вони вже дістали Ігоря. Ти знаєш про це?

Назар кивнув. — Тобі потрібно до руїн Малкати. Потім знайди там ноги Бога. Та приклади те, що в пакунку. Прочитай манускрипт і зможеш розмовляти як вони. Що буде далі я не знаю. Але ж ніхто нічого насправді не знає.

Назар здивовано слухав ці пояснення. 

— Я маю йти, — промовив Арсен. В його голосі відчувалася тривога. — Я зробив для тебе все, що міг. І не ображайся, але тільки тому, що Ігор попросив. Все, що я знаю, що це минуле за часів Аменхотепа третього. Ймовірно, подорож у часі.

Назар видав здивований смішок:

— Серйозно? Ігор загинув через дурні вигадки про подорожі в часі?

Арсен підняв руки долонями вперед й знизав плечима:

— Я сказав те, що знав. Не ображайся, брате, але більше до мене не звертайся. В мене четверо дітей. Я не хочу проблем. Пам’ять Ігоря я вшанував — на цьому все.

Арсен встав з-за столу й не озираючись вийшов з ресторану. Назар здивовано дивився йому вслід. Купа думок роїлися в нього в голові. “Про подорож у часі, то звичайно дурниці, — думав він. — Можливо там заховані скарби — щось з того, що клали при похованні разом з фараоном, бо ж недарма йдеться про ноги Бога. А фараон був наступником, ставлеником бога по віруваннях людей того часу”.

Він доїв усе, що подали на стіл, і коли закінчив, у приміщенні вже не було нікого, крім персоналу. “Малката”, — весь час крутилося в голові. Назар раптом згадав про що мова. В університеті їм розповідали про палацовий комплекс Аменхотепа третього у Фівах. Туди входили: резиденція фараона з безліччю кімнат і залів; тронна зала, де Аменхотеп приймав послів та священників; внутрішні дворики з садами та водоймами; приватні покої фараона і цариці; господарчі приміщення; храм бога Амона, а також житлові квартали прислуги та чиновників. “Таке собі місто в місті, — подумав Назар. — Теоретично, десь там, звичайно, може бути статуя з ногами Бога, куди я прикладу пакунок. Та наскільки я пам’ятаю, споруди того часу будували з глиняної цегли, а не з каменю. Навряд чи там щось лишилося окрім фундаменту”. Назар насупився. Встав з-за столу й вийшов із закладу. 

Біля входу на нього чекав той самий таксист, який привіз його сюди:

— Пан, пан! Таксі потрібно? Куди їдемо?

— Давай у готель. Так щоб нормальний і неподалік. — Назар сів у машину.

— Дуже добре! — вигукнув щасливий таксис й рушив. — Готель “Карнак”. Там працює мій племінник. Не пожалкувати.

— Скажи, — запитав Назар. — Як мені потрапити на західний берег Нілу?

— О-о-о, пан хоче навідати долину царів?

— Можна й так сказати.

— Я все організувати. — Тримаючи кермо однією рукою, він дістав телефон іншою й когось набрав. Всю дорогу чоловік з кимось емоційно сперечався. Час від часу прибираючи руку з керма й розмахуючи нею в повітрі.

Нарешті зупинив авто біля готелю й поклав слухавку.

— Завтра о п’ятій ранку чекаю вас тут. Попливемо на моторному човні. 

— І ще, Самір скажи, я зможу орендувати вантажівку чи якесь авто на західному березі?

— Навіщо авто? Самір буде вас всюди возити!

— Ні. Мені потрібна машина. Далі я поїду сам.

Таксист уважно поглянув на нього у дзеркало заднього виду:

— Як скажете. Самір все влаштує.

Назар кивнув і вийшов з машини.