Читати книгу - "Шепіт у пітьмі , Дроянда"

Соня ступила за поріг, і двері за її спиною зачинилися глухим клацанням, що пролунав, як вирок. Ніч зустріла її тишею, розірваною хіба що далеким шумом авто і поодиноким гавкотом собаки. Повітря було вогким, важким, немов сама темрява дихала їй у потилицю.

Холод пробігся шкірою. Не лише від весняного вітру — а від напруги, що стискала груди.

Вулиця Бульварна завжди здавалася їй знайомою. Навіть затишною. Але не цієї ночі. Цієї ночі вона була чужою. Світло ліхтарів розривало пітьму плямами жовтогарячого, під яким все виглядало нереальним — будинки, дерева, навіть тіні від них.

Соня озирнулася. Вікна її квартири були темні. Мама з татом спали. Вони не знали. Вони не могли уявити, що вона виходить серед ночі — не на побачення, не на прогулянку, а... туди, де вже чекала небезпека.

«Магніт на Бульварній», — звучало в голові, як сигнал, як тривога. Його слова все ще пульсували в пам’яті: "Чекай там. Через 7 хвилин буду."

Вона йшла. Повільно. Обережно. Наче на мінному полі.

У вікнах деяких квартир ще горіло світло. Чужі життя, відокремлені склом. У когось — телевізор, у когось — чашка чаю на підвіконні. А в неї — тиша й страх, що з кожним кроком ставав голоснішим.

Вона проминула лавку, на якій влітку сиділа з подругами. Тепер вона була мокра й порожня. Проминула аптеку. Її зелений хрест миготів, як пульс.

І от — ріг вулиці. Далі — «Магніт». І, можливо, він.

Серце билося так, наче зараз розіб’є грудну клітку.

Соня зупинилася. Подивилася вгору. Ліхтар блимає. Вітер завиває десь у гіллі.І знову — тиша. А потім… звук машини.

Соня завмерла.

Світло фар виринуло з-за рогу, мов очі звіра, що вже націлився. Машина — чорна, обтічна — під’їхала до узбіччя. Дверцята прочинилися зі скрипом, і на мить — ніби весь світ затамував подих.

— Сідай, — пролунав голос.Він був рівний, спокійний, але в ньому було щось таке, що змушувало коритися.

Хлопець за кермом не одразу рушив. Його очі, сіро-зелені, ковзнули по ній, ніби щось перевіряли.

— Я знав, що ти прийдеш, — сказав він нарешті.

— А як ти взагалі знайшов мій номер? — голос її звучав не так впевнено, як хотілося б.

— Ти б здивувалась, як багато речей можна знайти, якщо знати, де шукати.Він усміхнувся краєм губ. І поїхав.

Машина повільно рухалась вулицею.Ліхтарі пропливали по склу, мов примари.— Куди ми їдемо? — запитала Соня, намагаючись не дивитись на нього.

— Ти хочеш знати все і одразу. Це... не завжди добре. — Його голос був вже м’якший. — Але сьогодні ти побачиш дещо. Те, що ніхто інший не бачить.

— Чому саме я?

— Бо ти інша, Соня. І я впевнений — у тебе є щось, про що ти ще сама не здогадуєшся.

Її шкіру пробігли мурахи. Не від його слів — від тону. Немов він знав про неї щось, чого не знає навіть вона.

— І хто ти такий? — врешті наважилась вона.

Він подивився на неї. Лице його залишалося спокійним, але очі… очі світилися темним вогнем.

— Назви мене Ніл, — прошепотів він. — А решту дізнаєшся цієї ночі.

Соня крадькома витягла телефон. Ніл зосереджено стежив за дорогою, не звертаючи уваги на її рухи. Вона тремтячими пальцями відкрила чат з єдиною людиною, якій довіряла хоч частково — Данилюком Олександровичем, куратором з практики.

Вона набрала коротке, але важливе повідомлення:«Мене викрав хлопець. Їду в машині. Каже, що його звати Ніл. Я на вулиці Зоряній, проїхали повз аптеку. Допоможіть, будь ласка. – Соня.»

Тиснула «надіслати». Серце калатало. Через мить повідомлення пішло.

— Все добре? — спитав Ніл, не зводячи очей з дороги.

— Так, просто... повідомила батькам, що затримуюсь, — сказала вона тихо, намагаючись виглядати спокійною.

Він мовчки кивнув. У машині знову запала тиша, яку порушував лише звук двигуна і тихе клацання поворотів.

Телефон тихо завібрував у руці. Соня швидко глянула. Повідомлення від Данилюка:«Тримайся. Я вже викликаю поліцію. Не панікуй. Головне – будь уважна і пиши, де зупинитесь.»

Її пальці знову затремтіли. Але цього разу – від полегшення. Вона не одна. Її помітять. Її шукають.

— Ми майже на місці, — сказав Ніл, і вперше за вечір його голос звучав трохи... невпевнено. Мов щось у ній змінювалося, і він це відчував.

Соня вдихнула глибше. Її страх поступався місцем рішучості.

"Я не жертва,» — подумала вона."«І я не дам себе зламати.»