Читати книгу - "Відродженя острова, Серена Давидова"

Розділ 1

Фалгар

Бути принцем — це, безумовно, привілей. Але жити в замку, де кімнат більше, ніж ти використовуєш, — не завжди так казково, як здається. Особливо якщо твоя мати, королева, свято дотримується стародавніх традицій — і змушує всіх робити те саме.

Сьогодні був четвертий день Весняних свят, а це означало лише одне — велике прибирання. І не важливо, хто ти: служниця, кухар чи сам король — усі мали брати участь. Цього дня королева, як завжди, відпустила більшість працівників раніше, щоб вони могли допомогти власним родинам. Решту ж роботи виконувала королівська родина — власноруч. Залишилися лише кілька вірних помічників, але й ті розчинялися у безмежному просторі замку.

Завершивши прибирання у своїх покоях, принц тихо пробирався до таємного ходу в бібліотеці. Цей прохід не раз виручав його, коли треба було непомітно залишити замок. Усі давно вже розважалися в тавернах, і залишатися тут було нестерпно. Тим паче, що вікна покоїв королеви виходили на інший бік саду, а дверцята таємного виходу ховались у заростях троянд — без шипів, на щастя. Тож шансів бути викритим було мінімум.

Порожні коридори і відсутність вартових створювали ідеальні умови для втечі. Почувши десь у далині кроки, Рагнальд миттєво шмигнув до гостевої спальні. Притулився до дверей і затамував подих. Тиша. Обережно прочинив двері, визирнув — нікого. Коридор пустував. Він рушив далі.

Біля сходів зупинився. Знову визирнув — і знову пощастило. Жодного вартового. Принц зістрибнув через дві сходинки вниз. Перед тим як вийти на перший поверх, знову зупинився, прислухався.

Порожньо. Бог удачі явно сьогодні був на його боці.

Біля дверей бібліотеки — ще один контроль. За дерев’яними дверима панувала абсолютна тиша. Затримуватись тут було ризиковано — перший поверх жив своїм життям, і будь-хто міг з’явитися зненацька.

Він причинив двері лише настільки, щоб протиснутися боком, і ковзнув усередину. Обережно притиснув їх за собою — і саме в ту мить позаду в коридорі загупали впевнені кроки. Ще секунда — і його б зловили.

***

Колись ця бібліотека була величезною — справжня скарбниця знань. Кожен житель і гість Кальдору мав доступ до тисяч книг, які зберігалися в чотирьох залах. Але тепер залишився лише один зал. Пам’ять про День Розколу Світу жила у цих стінах, у кожній тріщині, у кожній книзі, що дивом уціліла.

Сто шістнадцять років тому страшний землетрус охопив увесь світ, і зали бібліотеки провалилася в підземелля замку. Вцілілу частину поспіхом відгородили стіною від обвалених частих, намагаючись врятувати хоча б уламки безцінних знань.

Тепер бібліотека виглядала похмурою, сповненою тіней минулого. Потемнілі дубові стелажі здіймалися вгору, мов мовчазні хранителі колишньої величі. Деякі полиці вкривав товстий шар пилу, ніби сам час залишив тут свій відбиток. У повітрі витав важкий аромат старих книг, змішаний із ледь відчутною вогкістю, що проникала крізь тріщини в підлозі. Тиша, що панувала тут, була не просто відсутністю звуків — вона була наповнена шепотом втрачених історій, сумом за тими знаннями, що вже ніколи не повернуться.

Після Розколу від величного замку залишилася лише частина першого поверху. Інша половина, разом із більшістю бібліотечних залів, пішла під землю, зникнувши в хитросплетінні підземних тунелів. Другий поверх зберіг ще менше кімнат, а від третього поверху вціліла лише вежа, яку згодом облаштували під покої Рагнальда. Інакше такого завзятого втікача годі було б утримати в стінах замку. Все через його невгамовний характер.

За сто шістнадцять років після катастрофи замок так і не відбудували повністю. Замість того, щоб повернути йому колишню велич, його просто пристосували для життя. Вікна засклили, завали розчистили та полагодили дах.

Пишне убранство втратило свою цінність — нові покоління королів Вальдхеймів не потребували розкоші. Замок більше не був символом неприступної влади, а радше нагадував затишний, хоч і похмурий, сімейний маєток. Чотири покоління правителів після Розколу обрали простоту, відмовившись від церемоній, що колись віддаляли їх від народу.

Ця простота відображалася і у вихованні майбутніх королів. Вони змалку вчилися спілкуватися зі своїм народом і не відгороджувалися від нього пишними церемоніями. Будь-хто міг підійти до короля чи королеви зі своїм питанням або проханням, і їх вислуховували без страху та зневаги.

Королева часто допомагала жінкам збирати врожай , але навіть тоді її оточували погляди — захоплені, обережні, а подекуди й підозрілі. Навіть найкращим правителям ніколи не вдається догодити всім.

Та не всім подобалася така близькість монаршої родини до простого люду. Дехто вважав це негідним королівського статусу, навіть називав блюзнірством, та їхні голоси губилися серед загального схвалення.

***

Окинувши поглядом потемнілі стелажі, що нагадували про колишню велич бібліотеки, Рагнальд швидко ковзнув до малопомітних дверей у дерев’яній панелі. Про них майже ніхто не знав. Колись, у дитинстві, він натрапив на них випадково, коли під час гри оступився і, падаючи, натиснув на хитку дошку — та виявилася замаскованим важелем. Так відкрився прохід, прихований десятиліттями.

Сьогодні двері відчинилися легко. Відтоді, як він уперше знайшов цей хід, Рагнальд не раз змазував механізм, а павутину й пил вимітав власноруч — ну, принаймні, на початку. Зараз же вузький коридор знову пахнув затхлим деревом і забуттям. Він щоразу обіцяв собі прибрати як слід, але завжди знаходився привід відкласти.