Читати книгу - "Відродженя острова, Серена Давидова"

Зачинивши дверцята за собою, Рагнальд зник у темряві.

У місті сьогодні гуляли. Весняні свята добігали кінця, і ця ніч — остання перед довгими тижнями посівної. Завтра розпочнеться сезон важкої праці, а отже, нині — останній шанс потанцювати, випити та попросити у Бога Сонця щедрого врожаю.

Рагнальд не збирався це пропустити. Особливо тому, що Сігурд — їхній мрійник і картограф-аматор — нарешті збирався розповісти щось цікаве. Хлопець уже кілька місяців блукав думками десь далеко, а останні тижні взагалі уникав компанії. Якщо вже він сам покликав — це точно варте уваги.

Принц рухався знайомими вулицями, вітаючись із подорожніми, які або щойно вирушали до таверни, або вже поверталися додому, співаючи й похитуючись. Повітря було наповнене запахом диму, прянощів і медовухи. Люди славили Дажбога — Бога Сонця, покровителя тепла і радості. Казали, що він сам колись приходив на такі гуляння — щоправда, це було ще до Розколу. Тепер боги рідко показуються у світі смертних. А шкода.

Нарешті, повернувши на знайому вулицю, Рагнальд побачив «Ситого Кота». Біля входу вже стояли Сігурд і Рагнар. Тихо розмовляли, але помітивши принца, одразу посміхнулися.

– А ми вже думали, що ти не прийдеш, – вигукнув Рагнар з усмішкою і рушив назустріч принцу. Високий, темноволосий, з виправкою справжнього воїна — кожен його рух був точним і зібраним. Рагнальд завжди дивувався, як той уміє виглядати настороженим навіть у моменти відпочинку.

– Звісно, – принц простягнув руку для привітання другу. – Хотів випити всю медовуху без мене?

– Та сам пий ту свою липку отруту, – скривився Рагнар. – Від неї язик до неба прилипає.

— Не хвилюйся, Рагнальд, ми для тебе щось залишили, — додав Сігурд, тиснучи йому руку. — А ось ще один загублений.

До компанії приєднався худорлявий хлопець, швидко скидаючи з плечей важкий плащ вартового.

— Нарешті вдалося вирватися, — сказав Грег, потискаючи руки друзів. Мечі на поясі дзенькнули, коли він розстібнув пояс. В очах жевріла втома після патрулів. – Ви довго чекали?

Грег був наймолодшим у компанії. Сирота з південного поселення, яке знищили варвари з материка. Після того нападу королева особисто забрала дітей загиблих під свою опіку. Грег, однак, був не з тих, хто легко приймає чужу волю. Щоб приборкати його запальний характер, його відправили до казарм. Там його перевиховали.

— Наш принц тільки-но прийшов, — усміхнувся Рагнар. — Ніяк не міг навести лад у своїй вежі. Ти б бачив ту купу книжок. – Рагнар не міг втриматися від того, щоб не пожартувати над друзями.

— Навіщо він їх тягне за собою? — буркнув Сігурд, киваючи вбік.

До гурту наближався Горм — п’ятий із їхнього кола. Худорлявий, з гострими рисами обличчя і звичним записником у руці, який носив, наче оберіг. Що б не трапилося — Горм занотовував. Імена, слова, події, навіть чужі дурниці. Все могло згодитися згодом. У нього був вигляд людини, яка завжди щось замислює.

Ходив він так, наче вважав себе розумнішим за всіх. А може, й був. Його стриманість і холодні очі дратували, але саме завдяки холодному розуму вони не раз уникали біди.

Його батько — радник короля, лис і хитрун, якого боялись навіть у ворожих дворах. Від нього Горм успадкував уміння бачити наперед і викручуватись, навіть коли, здавалося, виходу немає. Йшов він обережно, мов кіт по кризі, говорив рівно, без тону, і в тому було щось тривожне — наче ніколи не знаєш, жартує він чи виносить вирок.

Цього вечора він прийшов не сам. За ним тяглися двоє вартових — батькова охорона. Не вперше.

— Та без няньок ти і з хати не ступиш? — пирхнув Рагнальд. Йому й самому остогидли наглядачі — за першої ж нагоди він тікав із замку.

— Батько змусив. Інакше не випустив би. — Горм скривився і покрутив записник у пальцях. Очевидно, ця зустріч йому була не до душі. Компанію він терпіти не міг — надто вже часто вони встрявали в халепу. Але й суперечити батькові не ризикував. Той хотів, щоб син тримався ближче до принца. А щоб Горм і справді не зробив дурниці, приставив до нього сторожу.

— Ці двоє пильнують, щоб мене ніхто не зачепив, — пробурмотів він. — Бо вечір веселий, кухлі повні, язики розв’язані… Досить одного кривого слова.

— Нарешті всі зібрались, — озвався Рагнар і поплескав принца по плечу. — Ходімо вже, а то ель весь вип’ють.

Рагнар першим розчинив важкі двері таверни. Назустріч хлинув теплий дух диму, смаженого м’яса та хмелю — такий знайомий, п’янкий запах свята.

«Ситий Кіт» був найбільшою таверною у Кальдорі. Кам’яні стіни зсередини оббиті темним дубом, стеля — в кіптяві від тисяч вогнищ. Господар, старий Харвальд, славився на весь острів: його медовуха гріла краще, ніж шерсть ведмедя, а ель наче сам Дажбог благословив.

У залі вирувало життя. Воїни й селяни, купці, мандрівники — усі пліч-о-пліч сиділи за довгими столами. Одні в лляних сорочках, інші — в шовкових, розшитих золотом. Хтось вигукував тости, хтось уже спав на столі. У центрі горів величезний камін, а навколо грали лютня й бубен — інколи чисто, частіше фальшиво, але ніхто не скаржився.

Дівчата й хлопці з кухні метушились між столами, приносячи нові кехлі з пінним елем або медовухою та тарілки з ситними порціями. Смажене м’ясо, гриби, медовий хліб — духмяні пахощі плелися між столами, змішуючись із потом і сміхом.