Читати книгу - "Келен, Yevhenii Nahornyi"

Нічне повітря було холодним і гострим, наче лезо, що дряпало кістки Келена. Він стояв на краю долини, де бібліотека ховалася серед густих лісів, і дивився на зоряне небо, яке бачив наче вперше за п’ять років. Світ за межами його притулку здавався безмежним, але замість захвату Келен відчував тривогу. Книги розповідали про людей — їхні міста, їхні війни, їхній страх перед невідомим. Скелет, що ходить і говорить, для них був би не героєм, а чудовиськом. Перша ж людина, яка побачить його порожні очниці й оголені кістки, швидше за все, схопить сокиру чи факел. Келен стиснув посох із рунами, який тримав у руці. Він був не готовий.

Його кістки тремтіли не від холоду, а від усвідомлення: щоб вижити, йому потрібен захист. Не лише магія, а й маскування. У бібліотеці, його домі, залишилося все, що могло допомогти: книги з чаклунства, артефакти, а може, й щось, що приховає його справжню сутність. Келен озирнувся на темний ліс, що шепотів вітром, і прийняв рішення. Він повернеться. Але цього разу — з планом.

Шлях назад до бібліотеки був коротким, але Келен рухався обережно, уникаючи гілок, що могли тріснути під ногами. Він не боявся заблукати — кожна стежка в цій долині була йому знайомою. Наблизившись до кам’яної будівлі, він торкнувся воріт, які зачаклував перед виходом. Руни на них ледь помітно мерехтіли синім, підтверджуючи, що магія все ще діє. Келен прошепотів слово, яке зняв заклинання, і двері зі скрипом відчинилися. Темрява бібліотеки обійняла його, наче старий друг.

Усередині все було так, як він залишив: полиці з книгами, запах старого пергаменту, тиша, що глушила навіть його власні думки. Келен попрямував до зали артефактів, де на кам’яних постаментах лежали предмети, які він дбайливо доглядав роками. Його погляд зупинився на плащі, легкому, як павутина, що висів на стіні. Але плащ не приховав би його кісток. Тоді він згадав про маску. У скарбниці, серед небезпечних артефактів, він бачив її — сріблясту, з вигравіюваними візерунками, що нагадували зірки. Вона не була просто прикрасою; від неї віяло магією, хоч Келен так і не розгадав, якою саме.

Спочатку він попрямував до головної бібліотеки. На столі лежала книга з основ чаклунства, яку він вивчав місяцями. Її сторінки були списані заклинаннями для захисту, маскування й навіть ілюзій. Келен узяв книгу, відчуваючи, як її вага заспокоює його. Це був його провідник у світі, де магія могла стати його щитом. Він також схопив невеликий том про руни — тонку книжечку, яку знайшов у таємній кімнаті. Руни на його посоху досі залишалися загадкою, але, можливо, ця книга допоможе їх розшифрувати.

Та перш ніж покинути бібліотеку знову, Келен зрозумів, що не може залишити її скарби без захисту. Якщо некромант чи хтось інший знайде це місце, усе, що він оберігав, буде втрачено. Він вирішив перенести найцінніше в сховок — підземну скарбницю, яку він облаштував під час перестановки. Її залізні двері вже були міцними, але цього замало. Келен хотів зробити сховок неприступним.

Він почав із артефактів. Один за одним він переносив їх із зали артефактів до скарбниці: кинджали з рунами, амулети, кришталеву кулю, навіть плащ, який зняв зі стіни. Перстень із чорним каменем, що викликав у нього тривогу, він залишив у залізній скрині, але переніс її до скарбниці разом з іншими небезпечними предметами. Потім настала черга книг. Келен обрав найцінніші — трактати про магію, хроніки древніх королівств, щоденники чаклунів. Він складав їх у скарбницю, обережно розміщуючи на кам’яних полицях, які вирізав власноруч. Робота зайняла години, але Келен не відчував втоми. Його кістки рухалися з упевненістю, а розум був зосереджений на меті.

Коли все було готове, Келен підійшов до залізних дверей скарбниці. Він дістав книгу про руни й уважно її проглянув. У ній описувалося, як поєднувати магію з рунічними печатками для створення міцних заклять. Келен обрав три руни: захист, прихованість і міцність. За допомогою кинджала, знайденого серед артефактів, він вирізав ці руни на дверях, кожну з точністю, якої навчився за роки роботи з книгами. Потім він поклав руку на двері й промовив заклинання, вливаючи в нього всю магію, яку міг зібрати. Його голос — хрипкий шепіт із порожнього черепа — резонував у підземній залі. Руни спалахнули яскравим синім світлом, а двері задрижали, наче ожили. Магія зв’язала їх із рунами, роблячи скарбницю неприступною для всіх, крім Келена.

Нарешті він повернувся до зали артефактів, щоб узяти маску. У скарбниці він обережно дістав її зі скрині. Маска була холодною на дотик, її срібляста поверхня відбивала місячне світло, що пробивалося крізь тріщини в стелі. Келен надів її, і магія маски м’яко торкнулася його кісток. У кришталевій кулі, що стояла поруч, він побачив своє відображення: маска приховала його череп, створюючи ілюзію людського обличчя — блідого, але живого. Це було не ідеально, але достатньо, щоб не викликати паніки в першої ж людини.

Келен узяв посох, мантію, книгу з чаклунства, книжечку про руни й маску. Він востаннє озирнувся на бібліотеку. Зали виглядали порожнішими без артефактів і частини книг, але головне було в безпеці. Він підійшов до воріт, перевірив їхнє заклинання й ступив у ніч. Світ чекав на нього, і цього разу Келен був готовий.