Читати книгу - "Келен, Yevhenii Nahornyi"

Ліс шепотів, обіймаючи Келена густими тінями. Місячне світло пробивалося крізь гілки, кидаючи сріблясті плями на його мантію, що гойдалася при кожному кроці. Маска, холодна на дотик, приховувала його череп, а плащ, легкий, як павутина, маскував гострі контури кісток. У руці він стискав посох із рунами, які ледь помітно мерехтіли, а на поясі висіли дві книги — одна з чаклунства, інша про руни. Келен почувався готовим до світу, але його розум гудів від думок, як приховати те, ким він є.

Голос був проблемою. Його хрипкий шепіт, що лунав із порожнього черепа, звучав моторошно, наче вітер у старій гробниці. Келен зупинився біля поваленого дерева й спробував заговорити м’якше, імітуючи людську інтонацію, яку чув у своїй уяві, начитавшись книг. “Добрий вечір,” — прошепотів він, але звук вийшов надто низьким, майже загрозливим. Він спробував ще раз, підвищивши тон: “Добрий вечір, подорожні.” Це було краще, але все ще не ідеально. Келен зітхнув — точніше, повітря просвистіло крізь його ребра. Йому доведеться бути обережним із словами.

Інша проблема — людські звички. Книги розповідали, як люди втомлюються, їдять, п’ють. Келен не потребував нічого з цього, але якщо він не вдаватиме, що йому потрібна їжа чи відпочинок, хтось може запідозрити недобре. Він уявив, як сидить за столом у таверні, тримаючи миску супу, і вдає, що їсть, ховаючи ложку під плащем. Або як скаржиться на втому після довгої дороги, хоч його кістки ніколи не знали втоми. Ці думки одночасно бавили й лякали його. Світ людей був складним, і Келен відчував себе актором, який не знає своєї ролі.

Він ішов лісом, доки не вийшов на вузьку ґрунтову дорогу, що вилася між деревами. Тут він зупинився, відчуваючи потребу знати, куди йти. У книзі з чаклунства було заклинання, яке дозволяло відчути присутність живих істот. Келен відкрив книгу, гортаючи сторінки кістлявими пальцями, доки не знайшов потрібне. Заклинання називалося “Відлуння Життя”. Він підняв посох, заплющив уявні очі й промовив: “Vitae Echo.” Магія, слабка, але точна, потекла з його пальців, і повітря навколо задрижало. Келен відчув, як невидимі хвилі розходяться, торкаючись усього живого. Далеко внизу, вздовж дороги, він відчув сильне скупчення істот — десятки, можливо, сотні. Місто. Туди він і попрямував.

Дорога була тихою, лише сови гукали вдалині. Келен ішов, обмірковуючи, як поводитися з людьми. Він уявляв розмови, у яких йому пропонвали би їжі, але ввічливо відмовлявся, посилаючись на “поганий апетит”. Або як пояснював би свою блідість — маску, що створювала ілюзію обличчя, — хворобою чи втомою. Його роздуми перервав різкий крик, що долинув із-за повороту. Келен завмер. Попереду, у тьмяному світлі місяця, він побачив карету, оточену чотирма постатями. Їхні мечі блищали, а голоси гримали погрозами. Бандити.

Келен притиснувся до дерева, його кістки ледь чутно клацнули. Він не знав, що робити. Книги розповідали про героїв, які кидалися в бій, але він не був героєм. Та крики з карети — жіночий голос, сповнений страху, і дитячий плач — не давали йому залишитися осторонь. Келен стиснув посох і згадав заклинання з книги, яке могло допомогти. “Лози Землі,” — прошепотів він, піднімаючи посох. “Terra Vincula!” З-під землі вирвалися товсті лози, зелені й гнучкі, що миттю обвились навколо бандитів. Вони закричали, намагаючись вирватися, але лози стискали міцніше, змушуючи їх кинути зброю.

Келен не зупинився. Він указав посохом на бандитів і промовив ще два заклинання: “Сліпота Тіні” — “Umbra Caecitas” — і “Сон Забуття” — “Somnus Oblivio”. Повітря навколо бандитів потемніло, їхні очі затуманилися, а тіла обм’якли, падаючи на землю в глибокому сні. Келен видихнув, хоч легень у нього не було. Бій закінчився, не почавшись.

Він обережно підійшов до карети, тримаючи посох так, щоб він здавався просто палицею. Усередині сиділи троє: чоловік середнього віку з переляканими очима, літня жінка, що міцно обіймала молоду дівчину — мабуть, її доньку. На землі, біля карети, лежав чоловік у простому одязі, нерухомий. Кучер. Кров на його грудях свідчила, що він уже не дихає.

Келен зупинився за кілька кроків і заговорив, стараючись, щоб його голос звучав м’яко:
— Бандити більше не загроза. Ви в безпеці.

Чоловік визирнув із карети, його рука тремтіла, тримаючи кинджал.
— Хто ти? — запитав він різко. — І як ти це зробив?

Келен згадав свої “репетиції” й злегка нахилив голову, імітуючи втому.
— Мене звати Келен. Я… мандрівник. Знаю трохи магії. — Він помовчав, підбираючи слова. — Вибачте, я не встиг врятувати вашого кучера.

Літня жінка, чиї очі були повні сліз, поглянула на тіло.
— Бідолашний Торен… Він був із нами багато років, — прошепотіла вона. Її донька, дівчина років п’ятнадцяти, тихо схлипувала.

Келен відчув щось дивне — не біль, але бажання допомогти. Він указав посохом на землю поруч із кучером і промовив: “Розрив Землі” — “Terra Fissura.” Ґрунт розійшовся, утворюючи глибоку яму. Келен обережно переніс тіло в могилу, стараючись не налякати людей. Потім він підняв посох і сказав: “Покрив Землі” — “Terra Velamen.” Яма засипалася, і на її місці залишився лише гладкий ґрунт.

— Дякую, — тихо сказала літня жінка. — Ти… добрий, хоч і виглядаєш… незвично.

Келен торкнувся маски, сподіваючись, що ілюзія тримається.
— Я багато подорожував, — відповів він, додаючи в голос нотку втоми. — Мені потрібна дорога до міста. Чи не підкажете?

Чоловік, здається, трохи розслабився, хоч його очі все ще пильнували Келена.
— Ми їдемо до Ларвії, найближчого міста. Якщо хочеш, можеш їхати з нами. Після того, що ти зробив… ми тобі винні.

— Це було б чудово, — відповів Келен, стараючись не видати полегшення. — Дякую.

Жінки кивнули, хоч їхні погляди залишалися настороженими. Келен допоміг чоловікові, якого звали Ролан, перенести зв’язаних бандитів подалі від дороги, залишивши їх під дією заклинання сну. Потім він сів у карету, тримаючи посох на колінах і стараючись виглядати “по-людськи”. Мантія й маска приховували його кістки, але Келен відчував, що кожен його рух уважно вивчають.