Читати книгу - "Божество різанини"

МІШЕЛЬ: За рецептом моєї матері, але зробила його Веронік.

ВЕРОНІК: Але твоя мати не змішує яблук із грушами!

МІШЕЛЬ: Твоя правда, не змішує.

ВЕРОНІК: Бідолашна, її щойно прооперували.

АННЕТ: О Господи! Щось серйозне?

ВЕРОНІК: Коліно.

МІШЕЛЬ: Їй поставлять обертовий протез із металу й поліетилену. Вона весь час питає, що з ним буде, коли її палитимуть у крематорії.

ВЕРОНІК: Не будь таким злим.

МІШЕЛЬ: Вона не хоче бути похованою поряд із татом! Хоче, аби її спалили, а урну поставили поруч із могилою матері, якій так самотньо на півдні. Дві урни перемовлятимуться на березі моря. Ха-ха-ха!..

Пауза. Всі усміхаються.

АННЕТ: Ми дуже зворушені вашою гостинністю і цінуємо ваше намагання загладити ситуацію, а не докидати дров.

ВЕРОНІК: Що ви, це такі дрібниці!

МІШЕЛЬ: Звичайно, дрібниці!

АННЕТ: Ні, де там! Батьки надто часто втручаються у справи своїх дітей і діють геть по-дитячому! Якби Бруно зламав Фердінандові два зуби, як відреагували би ми з Аленом? Щось я не впевнена, що ми продемонстрували би таку ж широту поглядів.

МІШЕЛЬ: Певно, що так!

АЛЕН: Вона має рацію. Я також не впевнений.

МІШЕЛЬ: А я впевнений! Адже ми всі розуміємо, що могло би статись і навпаки.

Пауза.

ВЕРОНІК: А що каже Фердінанд? Як ставиться до того, що сталося?

АННЕТ: Та він мало що каже. Здається, він розгублений.

ВЕРОНІК: Він усвідомлює, що покалічив товариша?

АЛЕН: Ні. Фердінанд нічого такого не усвідомлює.

АННЕТ: Господи, що ти верзеш?! Звісно що усвідомлює!

АЛЕН: Усвідомлює, що повівся досить брутально, але не усвідомлює, що когось покалічив.

ВЕРОНІК: О, то вам не до вподоби це слово! Але, на жаль, воно відповідає дійсності.

АЛЕН: Мій син вашого не калічив.

ВЕРОНІК: Ваш синочок таки покалічив нашого сина. Повертайтеся за п’ять годин — самі побачите його зуби!

МІШЕЛЬ: Майстерно так покалічив…

АЛЕН: Набряк спаде, а щодо зубів, то відведіть сина до найкращого стоматолога — я готовий профінансувати…

МІШЕЛЬ: Для цього є страхування. Ми ж просто хочемо, щоби хлопці помирились і подібне більше не повторилося.

АННЕТ: Влаштуймо їм зустріч!

МІШЕЛЬ: Чудова думка!

ВЕРОНІК: У нашій присутності?

АЛЕН: Їм поводирі не потрібні. Залишмо їх один на один, як справжніх чоловіків.

АННЕТ: Що за дурниці, Алене! «Справжні чоловіки»! Звісно, нас тут не має бути. Правда ж, краще, щоби нас не було?

ВЕРОНІК: Питання не в тім, будемо ми з ними чи вони будуть самі. Питання в тім, чи хочуть вони поговорити, з’ясувати стосунки.

МІШЕЛЬ: Брюно хоче, це точно.

ВЕРОНІК: А Фердінанд?

АННЕТ: А в нього ми питати не збираємося!

ВЕРОНІК: Але він сам має цього бажати!

АННЕТ: Фердінанд — капосник, не варто перейматися тим, чого він хоче.

ВЕРОНІК: Якщо зустріч Фердінанда з Брюно буде покаранням, то, на мій погляд, нічого доброго з того не буде.

АЛЕН: Мадам, наш син — справжній дикун. Безглуздо сподіватися від нього спонтанного каяття. Що ж, даруйте, але маю повертатися до офісу. А ти, Аннет, залишайся — розкажете потім, до чого прийшли. Я тут у будь-якому разі безсилий. Жінки вважають: потрібний чоловік, батько — ніби це має хоч якесь значення! Чоловік — мов порожня торбинка, яку несе вітер, він безпорадний і вайлуватий… О, з вашого вікна видно вихід із метро — як кумедно!

АННЕТ: Мені дуже ніяково, але я теж не можу залишитися… Мій чоловік ніколи не полюбляв дитячих візочків…

ВЕРОНІК: Дуже шкода. Гуляти з дитиною — це таке диво! Час минає непомітно. Пригадуєш, Мішелю, як ти полюбляв піклуватися про дітей, з якою радістю штовхав візочок?

МІШЕЛЬ: Авжеж, так і було.

ВЕРОНІК: То що вирішуємо?

АННЕТ: Чи буде вам зручно зайти до нас о пів на восьму разом із Брюно?

ВЕРОНІК: О пів на восьму?.. Що думаєш, Мішелю?

МІШЕЛЬ: Я?.. Якщо дозволите…

АННЕТ: Звісно, ми вас слухаємо.

МІШЕЛЬ: На мою думку, прийти мусить Фердінанд.

ВЕРОНІК: Так, я згодна.

МІШЕЛЬ: Жертва не повинна кудись ходити.

ВЕРОНІК: Слушно!

АЛЕН: О пів на восьму я не можу.

АННЕТ: Ти нам не потрібний, бо ти в цих питаннях безсилий.

ВЕРОНІК: І все ж було б незле, якби батько Фердінанда також був присутній.

АЛЕН (мобільний вібрує): Гаразд, але в такому разі не цього вечора… Алло?.. Звіт іще ні про що не каже. Формально можливість ризику не було встановлено. Доказів немає… (вимикається).

ВЕРОНІК: Тоді завтра?

АЛЕН: Завтра я буду в Гаазі.

ВЕРОНІК: Ви працюєте у Гаазі?

АЛЕН: Представляю справу в Міжнародному кримінальному суді.

АННЕТ: Головне — це щоб діти поговорили. Я приведу Фердінанда до вас о пів на восьму, і ми залишимо їх наодинці. Гаразд? Здається, ви не згодні.

ВЕРОНІК: Якщо Фердінандові не пояснити його провини, вони лише дивитимуться одне на одного, мов порцелянові статуетки, і це ні до чого не приведе.

АЛЕН: Що ви маєте на увазі? Що значить «пояснити провину»?

ВЕРОНІК: Я впевнена, що ваш син — не дикун.

АННЕТ: О, Фердінанд напевно не дикун!

АЛЕН: Ще й який дикун!

АННЕТ: Алене, що ти верзеш? Навіщо таке казати?

АЛЕН: Бо він — дикун.

МІШЕЛЬ: А як він сам пояснює свій вчинок?

АННЕТ: Не хоче про це говорити.

ВЕРОНІК: Але він має щось сказати!

АЛЕН: Мадам, він багато чого має зробити. Має прийти, має поговорити, має вибачитись — ви явно знаєтеся на цьому краще. І ми, повірте, виправимось, але все ж вам варто бути поблажливішою.

МІШЕЛЬ: Ну годі! Ми ж не розійдемося на такій дурній ноті!

ВЕРОНІК: Але ж я хочу Фердінандові тільки добра.