Читати книгу - "Володар Перстенів"

бачив нічого, крім повненьких животиків і товстих щічок. Гобіти рідко сварилися, навіть задля забави не могли вбити нічого живого, проте були відважні при небезпеці й за потреби могли користуватися зброєю. Вони дуже вправно стріляли з лука, бо мали гострий зір і добре цілилися. Та не лише стрілою вони вміли поціляти. Коли гобіт нахилявся підняти камінець, будь-який звір, який пробрався на город, добре знав, що час негайно ховатися.

У давнину всі гобіти жили в земляних норах, принаймні так вони вважають, і в таких оселях вони почувалися дуже затишно; але з часом їм довелося призвичаїтися до інших помешкань. Фактично, в Ширі за часів Більбо переважно лише найбагатші та найбідніші гобіти дотримувалися старого звичаю. Найбідніші й надалі жили в найпримітивніших землянках, справжніх норах, або з одним вікном, або і без жодного; багатші ж будували розкішні оселі, які мало нагадували давні нори. Та не всюди можна було знайти підхожі місця для таких великих і розгалужених тунелів (чи «сміалів», як їх називали); тому на рівнинах і в низинах гобіти, плодячись і розселяючись, почали будувати наземні житла. Насправді навіть у гірських районах і старих поселеннях — як-от у Гобітоні чи Холмі, чи у столичному місті Ширу Великому Ритові, на Білих Схилах, — було багато будинків із дерева, цегли та каменю. Особливо часто такі споруди зводили мірошники, ковалі, линварі, стельмахи й інші ремісники; навіть якщо гобіти і жили в норах, вони здавен споруджували повітки та майстерні.

Звичай зводити будинки і стодоли, кажуть, виник серед тих, хто заселяв Прилуки біля Брендівинної. Гобіти з цього району, зі Східної Чверті, були доволі кремезні, вайлуваті і в негоду носили гномівські черевики. Та з походження вони були радше впертами, на що вказував пушок, який вкривав їхні підборіддя. Ні шерстоноги, ні блідошкіри не мали ані натяку на бороду. Насправді мешканці Прилук і Цапового Краю (на схід від Ріки, який вони згодом заселили) прийшли в Шир із півдня; вони зберегли особливі імена та дивні слова, нечувані до того часу в Ширі.

Імовірно, що вміння будувати й інші мистецтва гобіти перейняли від дунаданів. Утім могли вони навчитися цього і безпосередньо в ельфів, перших наставників людей. Адже Високі Ельфи тоді ще не покидали Середзем'я і жили далеко на заході біля Сірих Гаваней і в інших місцях неподалік від Ширу. Три ельфійські вежі споконвіку стояли на західному кордоні. Місячними ночами їхнє сяйво було видно здалеку. Найвища вежа стояла найдалі, самотою підносячись над зеленим пагорбом. Гобіти Західної Чверті розповідали, що з верхівки цієї вежі видно Море, та, наскільки відомо, ще жоден гобіт на неї не вибирався. Насправді мало хто з гобітів бачив Море, ще менше гобітів ходило ним під вітрилами, і майже ніхто не повертався, щоби щось розповісти. Більшість гобітів сахалася навіть річок і човнів, бо мало хто вмів плавати. І що довше жив і процвітав Шир, то менше гобіти спілкувалися з ельфами: вони стали їх боятись і не довіряли тим, хто мав щось із ними до справи. Море стало для них страшним словом, символом смерті, тож відвернулися вони від пагорбів на заході.

Навички будівничих були запозичені від ельфів чи від людей, але гобіти використовували їх по-своєму. Вежами вони не захоплювалися, їхні будинки зазвичай були довгі, низькі й затишні. Первісні оселі насправді дуже скидалися на перші сміали, криті сіном, соломою чи дерном, із випуклими стінами. Але так у Ширі будували тільки спершу, згодом гобітівське будування змінилось, удосконалилося, — дечого навчилися вони від гномів, а до чогось додумалися самі. Пристрасть до круглих вікон — і навіть дверей — залишилася головною особливістю гобітської архітектури.

Будинки та нори гобітів Ширу здебільшого були великі, й мешкали в них чисельні родини (Більбо та Фродо Торбини як старі парубки були винятками, і не лише в цьому, — взяти хоча би їхню дружбу з ельфами). Інколи, як у сімействах Туків із Великих Сміалів чи Брендіцапів із Бренді-холу, в одному прадідівському багатотунельному маєтку мирно (більш-менш) жило разом багато поколінь родичів. Так чи інак, усі гобіти були дуже сімейним плем'ям і дбали про родинні стосунки. Гобіти вимальовували довгі та розгалужені генеалогічні дерева з незліченними гілками. Маючи справу з гобітами, важливо пам'ятати, хто кому родич і наскільки близький. У цій книзі неможливо вмістити навіть одне генеалогічне дерево, яке б охоплювало бодай найважливіших членів найважливіших сімей на той час, про який оповідає наша повість. Генеалогічні дерева наприкінці «Червоної книги Західного Пограниччя» складають окрему книжечку, й усім, окрім гобітів, вона здавалася би вкрай нудною. А от гобіти кохались у таких речах, особливо цінуючи точність: вони любили читати книжки про те, що їм уже давно відомо, та зате викладено ясно і просто, без зайвої плутанини.

Про люлькове зілля

Був у давніх гобітів іще один дивний звичай, про який варто згадати: вони любили вдихати через глиняні чи дерев'яні люльки дим жевріючого зілля, яке вони називали «люльковим зіллям» або «листям», імовірно, це був різновид тютюну. Походження цього дивного звичаю чи «мистецтва», як його називали гобіти, оповите мороком таємниці. Усе, що можна було дізнатися про нього з давнини, зібрав Меріадок Брендіцап (згодом — господар Цапового Краю), а оскільки і він, і тютюн із Південної Чверті відіграють певну роль у викладеній тут історії, то варто зацитувати уривок зі вступу до його «Зілля Ширу».

«Мистецтво куріння, — стверджує він, — це єдине мистецтво, яке ми можемо вважати нашим власним винаходом. Коли вперше гобіти почали курити, не відомо, та в усіх легендах і родинних переказах обов'язково згадувалося куріння; століттями народ Ширу смалив різні трави, то міцніші, то слабші. Але всі сходяться на тому, що Тобольд Дудар із селища Довгодонного, що в Південній Чверті, перший виростив у своєму саду правдиве люлькове зілля — у дні Ізенґріма Другого, близько року 1070 Л. Ш. У наш час найкращий тютюн і далі вирощують у цій місцевості, особливо сорти, відомі під назвами «Довгодонний листок», «Старий Тобі» та «Південна зірка».

Як Старий Тобі натрапив на цю рослину, не відомо, адже до самої смерті таємниці він так і не розкрив. Він знався на травах, але мандрувати не любив. Подейкують, що замолоду він часто навідувався до Брі, хоча далі, звісно, ніколи не заходив. Тому цілком імовірно, що він довідався про цю рослину саме там, де вона донині росте — на південних схилах пагорба. Гобіти з Брі стверджують, що вони були першими справжніми курцями цієї трави. Вони, звісно ж,