Читати книгу - "У чому ж таємниця?"

— Що це за парубійко? — спитала панна Гепра.

— Уперше його бачу, — відповів Рето.

— Я ще тоді помітила, як вони виходили від неї. Ну, ходімо.

Далі обоє йшли мовчки. Віржінія прискорила ходу, Рето намагався не відставати.

— Сьогодні вранці я проходила повз Паранову садибу, — озвалась перегодя Віржінія, — і, здається, бачила, як цей хлопець виходив від нього… Жакліна чемна, розумна дівчина, тільки не дає Бог талану…

— Коли вам не важко, йдіть, будь ласка, — повільніше. Я ж бо кульгаю.

— Пробачте, я забула.

Вони проминули голубий паркан, пройшли кілька кроків попід муром і зупинилися перед великою брамою садиби Гепра. А внизу, на Верденському бульварі, Жан-Луї, озирнувшись, крадькома стежив за новими знайомими, що ввійшли в браму. Усміхнувшись, він промовив:

— Панна Гепра, Віржінія-Женев'єва. Народилася в Персаку року… О ні, будьмо скромніші. Мешкає на Верденському бульварі в свого дядька Жерома-Анісе Гепра. Він також персаківець, народився 24 серпня 1857 року в тому-таки будинку, що стоїть зразу ж за вашим. Їхній садок теж береться до узлісся, однак забігає ще трошки далі, ніж ваш, аж під самий ліс. Жером Гепра, дядько панни Віржінії, — спадковий власник лісів у вашій комуні. За три тижні, цебто в суботу, 24 серпня, він відзначатиме своє сторіччя. Протягом багатьох років не жив у Персаку, повернувся до свого спустілого будинку в 1941 році. Розповідати далі?

— Звідки ви все це знаєте? Я була зовсім маленька, коли старий Гепра повернувся додому. Здається, він перейшов нелегально демаркаційну лінію. Тоді йому йшов вісімдесят четвертий рік, але на свої літа він виглядав бадьорим і міцним.

— Просто він спокійна, поміркована людина і має велике багатство, що аж ніяк не перешкоджає довголіттю.

— Нині він виходить з дому лише з нагоди великих подій. Нелегко дожити такого віку, — зітхнула дівчина.

— Персак готується відзначати його сторіччя.

— Та подейкують… — кивнула головою Жакліна.

— А його небога — типова стара панна, — злегка осміхнувся молодик.

— Ні, неправда! — заперечила Жакліна. — Звісно, на перший погляд вона видається нуднувата, навіть грубувата, але…

— То хіба це, Жакліно, не найхарактерніші риси старих панн?

Вона зиркнула на нього спідлоба. Та ні, він не хотів її уразити…

— Вона не зла й не уїдлива, — сухо промовила Жакліна.

— Ваша правда, о зичлива Жакліно!

— Авжеж, краще бути зичливою.

Дівчина ображено підібгала губи. Самовдоволений вигляд Жана-Луї дратував її.

— Я не хотів вас образити.

— Та ні, мені часто взагалі допікає ота ваша скептична поза, Жане-Луї. Я сказала «поза», бо це не риса вашої вдачі, а проте це мене не раз ніби холодом обдавало.

— То як же все-таки: допікало чи холодом обдавало?

— І те, й те.

— Який-бо з вас їжачок!

— Та яка вже є. А щодо Віржінії Гепра, то хоч я й сказала, що вона нуднувата й грубувата, але до мене вона завжди була ласкава.

— Хіба хто-небудь зміг би не бути ласкавий до вас, Жакліно?

— Як це сприймати?

— Як хочете. Я ж не знаю, як сприймають світ їжаки. Але на вашому місці я сприйняв би це із задоволенням.

Дівчина всміхнулась і відказала йому в тон:

— Цій старій панні довелося немало лиха в житті спізнати.

— Корабельна аварія, Америка.

Вона знову здивовано втупилась у нього.

— А я думали, що ви хоч нього не знаєте.

— Панна Віржінія бачить лише на праве око, але цього про неї не скажеш, — все дивував її Жан-Луї.

— З нею стався нещасливий випадок. Ще в дитинстві, коли вона жила в Персаку. Її вдарило якимсь шнурком по оці, розвинулася глаукома, потім атрофія зорового нерву. Зовні ніякого признаку. Тільки коли знаєш, то помічаєш, що вона якось дивно крутить головою та ще має чудну звичку впиватися в тебе правим оком, розмовляючи з тобою. Вона приховує своє каліцтво. Це таке невинне кокетство старої дівчини.

— Вона виросла при матері, молодшій сестрі майбутнього сторічного ювіляра, еге ж? Віржінія — нешлюбна дитина. Тому в неї таке саме прізвище, як і в її матері та дядька.

— Батько зрікся Віржінії. Дядько Жером теж розгнівався на сестру за її… «гріх» і прогнав її з малим дитям. Жили вони в маленькій хатинці на околиці містечка, що дісталася їм у спадщину. Родинне багатство перейшло до рук старшого, Жерома. Нелегко жилося їм у цьому містечку, бо наш «вищий світ» цькував їх. Коли трапилася нагода, вони виїхали до Мексіки. Було це 1916 року, в розпалі війни. Їхнього пароплава торпедував німецький підводний човен. На щастя, нагодилося нейтральне судно й підібрало їхню шлюпку. Віржінії тоді було чотирнадцять років. Мати її померла за кілька років перед другою світовою війною. Хоча Віржінія не бачила на ліве око, їй пощастило вступити в допоміжний жіночий корпус, і вона з тріумфом повернулася до Франції. Десь наприкінці 1944 року під час відпустки завітала до дядька, і той удав, ніби забув, що вона нешлюбна. Демобілізувавшись, вона приїхала в Персак і оселилася в старого. Нині вона править йому водночас і за небогу, і за управительку, і за компаньйонку.

— Ну, такий curriculum vitae[4] може дати відповідь, чому вона збереглася така бадьора й рухлива.

— Дуже діяльна жінка.

Маршан припалив цигарку, затягся димом і спитав:

— А хіба вони не могли б жити заможніше?

— Старіючи, дядько стає скупердягою. А вона все боїться, що знову залишиться жебрачкою, коли він помре.

— А чолов'яга, що пошкандибав з нею, то один із тих братів-близнюків, ваших сусідів, що живуть у кам'яному будиночку під червоною черепицею, такого дачного взірця? Один з них кульгавий.

— Ви й це знаєте! — вигукнула дівчина. — Кульгає Поль Рето, це саме він і був.

— А його брата звуть П'єром.

Жакліна знову зміряла його здивованим поглядом, однак лише промовила:

— Авжеж.

— П'єр не кульгавий. Живуть вони разом, — провадив Жан-Луї. — Брати Рето — колишні естрадні артисти, чи не так?

— Позавчора П'єр кудись поїхав. Колись вони разом виступали як куплетисти-імпровізатори. Та якось на репетиції Поля спіткало нещастя, здається, він зламав собі стегно. Права нога так і залишилася коротша. Живуть вони скромно. Час від часу П'єр виступає з концертами. Ось і позавчора він поїхав у Бордо: трапився підробіток. Обидва нудьгують за сценою, використовують кожну нагоду виступити перед публікою. Ніколи не відмовляються від святкового концерту, хоч би й задарма, то виступлять.

— І вони близнюки цілковиті, досконалі! — всміхнувся Жан-Луї.

І знову Жакліна глянула крадькома на нього, чи, бува, не іронізує він.

— Так, вони справді цілковито подібні один до одного. Якби Поль, котрого ви щойно бачили, не кульгав, ніхто не зміг би їх розрізнити.

— Отже, коли зустрічаєш