Читати книгу - "Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах"

…Саме один нідерландський історик уперше поділив світовий час на давній, середньовічний і ось «новий». І не випадково. Адже так званий Новий час розпочинається передовсім з нідерландської революції, яка відклалася від Середньовіччя так, як витворені нею енергійні суверенні штати відклалися від заціпенілої іспанської монархії. Отож, Сервантес створив геніально узагальнений художній портрет тієї, хай і героїчної, але вже заціпенілості і закостенілості, а Де Костер — так само дивовижно узагальнений портрет Нового часу, коли він ще справді був новим, аж кипів тим новим.

«Легенда про Уленшпігеля і Ламме Гудзака» — роман-міф. Твір наскрізь фольклоризований, починаючи з першоприсутності у ньому народно-фольклорного героя. При цьому міф і фольклор тут не тільки тема, а й сам спосіб художнього творення, знаряддя до всієї романної образності. Тим самим смислова площа «Легенди» у порівнянні з традиційним реалістичним романом того часу (саме тоді і виникає сам термін «реалізм») надзвичайно розширюється. Письменник справді подає добу у вкрай широкому, «надреалістичному» форматі, у всіх її основоположностях. Доволі нагадати про вічну епічну молодість головного героя і його коханої, яка тут навіть втомилася бути молодою…

Цей напівказковий «умовний» простір-час роману у поєднанні з представленою тут щонайконкретнішою тогочасною нідерландською — і не тільки — історією і дозволяє письменникові виявити-подавати всі бурхливі універсали бурхливої доби, коли руйнувалися старі форми історії на користь нових.

«Легенда» саме у міфологізованій тональності — і в безлічі «мізансцен» — подає рішучий антагонізм поміж головним героєм і двома зловорожими йому монархами. Гранично фольклоризована розповідь з усією впливовістю казки й легенди віддає те, що по суті було головним реальним змістом епохи. Попередня ієрархія світу руйнується, і на зміну їй приходить зовсім новий спосіб людського існування. Тисячолітня влада поставленої над тим світом гіпераристократичної одиниці стає минулим, а відтак уже ним правити будуть не Карл V чи Філіпп II — а тим більше їхні спадкоємці-наступники, — а, патетично кажучи, народ, що його уособленням і постає Тіль Уленшпігель.

«Легенда» Де Костера — то саме роман-міф про тектонічний зсув світової історії від царя до його підданця, який нарешті сам собі стає царем. Те, що стало побутом дев’ятнадцятого століття, у романіста-казкаря постає ще легендою — у вкрай барвистих історичних декораціях століття шістнадцятого.

Чи були ті монархи, батько і син, такими, як у Де Костера? Що ж, у історичного Карла V при деяких зусиллях, напевне, можна віднайти героїчні риси середньовічного імператора — із тих, які вперто намагалися об’єднати-уніфікувати під своїм скіпетром рішуче весь світ. Одна із світоглядних фатаморган власне Середньовіччя… А скажімо, у Шіллера-драматурга, який у своїй якості історика фахово займався «історією відпадіння Нідерландів» (назва його ґрунтової праці) король Філіпп таки зовсім інший, ніж у «Легенді»… А проте, відтак пригадуючи ті постаті, насамкінець тієї згадки наші думки мимоволі та повертаються до тих «легендарних» образів… І це не тільки романний гіпноз Де Костера. Історично реальний Філіпп II. Той, за дотепним виразом чи не Томаса Манна, «Дон-Кіхот зла», у своїх намаганнях зберегти те, що було неуникно приречене, надто вже справді нагадує, здавалося б, аж лубочний у своїй міфологічній однолінійності його «портрет» у Де Костера.

Письменник, отже, щось капітально вгадав у речовині історії — у її великих кризах і перемінах. Саме з нідерландської революції вона зсувається у своїй першоприсутності — від монархії до того, що пізніше назвуть європейською демократією. Але все ж таки — чим є та народоприсутність у романі Де Костера?

Якось так історично склалося, що у європейських літературах тепер уже позаминулого століття з певного його періоду «народне» потроху почало означати «консервативне». Та й не тільки у красному письменстві, а й у суспільному побуті, серед іншого, у політичному житті. Тоді як головного — ультранародного — героя, що проходить тут через весь психологічний і інший спектр існування, разом з тим у консерватизмі аж ніяк не запідозриш: він, Уленшпігель — саме втілення людського пориву, особливої і водночас достеменної «авангардності». Він — справді у передніх лавах історії. Історії, яка, за «Легендою», виносить щонайсуворіший вирок монархам-деспотам, вивільняючи водночас місце… Кому і для чого? Що ж стоїть за тим входженням «народного» на європейський, а по тому і всесвітній обрій? Що несе з собою Уленшпігель?

Всупереч поширеним реакційним передсудам «народне» — то зовсім не синонім «консервативного». «Народне» має свою іншу традицію і тенденцію, яка і визначила світовий пейзаж останніх століть. «Національний».

Уленшпігель — то, за автором, граничне уособлення «фламандського». «Дух нашої матері Фландрії», — як сказано в останніх рядках роману.

«Національне» тут для Де Костера — це аж ніяк не дистанціювання від чужого і взагалі чужинця, від етнічно «не-свого». Не ксенофобія. Ні. Це передовсім — найдавніший, вповні випробуваний людським досвідом спосіб колективного, родового — не-егоїстичного — існування. Конче потрібний цивілізації. А особливо сучасній. Вона має здійснюватися не через великих монархів, цих великих же егоїстів, а саме через ту етнічну і, якщо завгодно, територіальну співдружність людей. Патетично кажучи, хоча б через ту ж «Фландрію»… Як одну із багатьох національно-колективних величин історії — у позитивному її розвитку і напрямі.

«Фландрія», зрозуміло, тут синонімічна всім іншим народам.

…Це вже пізніше, уже після Де Костера, «народне» у бельгійській літературі (і зрештою, не тільки у ній) якось ніби загусло, застигло. Втратило свою першоенергію. Перетворилося на щось справді консервативне, упокоєне і неспішне. На такий собі реакційно-моралістичний докір сум’яттю біжучоі історії. Тоді як «Легенда» — це неймовірної рухливості колосальний образ, ніби роман-гобелен (фламандський винахід!) молодої національної інтенсивності. Тіль Уленшпігель. Тобто «Тільберт» (меткий, рухливий). Так охрестили героя, а по тому він посвячує саму довколишню історію у ту рухливість. У її грандіозні тогочасні метаморфози.

Так, народно-традиційне тут зовсім не консервативне.

А що ж є основним знаряддям тієї інтенсивності і рухливості? А те, що десь уже після Де Костера з катастрофічною швидкістю зникає із національної літератури. І не тільки з неї.

Сміх. Тобто те, що століттями і навіть тисячоліттями було найбільш автентичною традицією народу. Будь-якого, зрештою. Але от «нижньонімецького», Уленшпігелевого, особливо. Сміх як особливе закляття усіх можливих лих і нещасть. Усіх надміру застиглих форм життя. Сміх як стратегія незмінної перемоги над ними.

Колись український письменник Євген Гуцало сказав про твір іншого письменника: це роман, де володарює сміх.

Як шкода, що це сказано не про «Легенду про Уленшпігеля і Ламме Гудзака»… Книга, що у ній справді володарює-панує сміх.

За