Читати книгу - "Тієї вогняної ночі: Чорнобильська сповідь"

пішов у пекло і розвідав усе до дрібниць».

А ще через понад рік в нашій розмові згадуватиме Андрій:

«З ровесників у частині мені найбільше подобався Володя

Правик. Щось у ньому таке... Не вигукує, скаже тихо, а всі

почують і все зроблять. Тієї останьої п’ятниці сказав:

«Ремонтуємо рукави». Всі пішли, без ухилянь. Так і працювали

цілий день, дружно, вкупі, командир з усіма».

Ще сказав тоді молодший сержант про свого командира так: «Ви

бачили телефільм «Місце зустрічі змінити не можна»?

Пам’ятаєте, Шарапов, якого грає артист Конкін, у банді, серед

ворогів, упізнає бійця, з яким був разом на фронті? І той

каже: «Завтра я не викажу тебе, піду за тобою тому, що ти не

їв потай від нас свою офіцерську пайку, не ховався під кулями

за наші спини». Отак вийшло у нас з лейтенантом Правиком. Він

так зумів жити, що люди за ним на реактор пішли. Була б війна, так само пішли б за ним під кулі».

Це буде сказано не тільки пізніше за часом. Це буде після

непоправних втрат, прозрінь — гірких і рятівних. Лейтенант

Правик для бійця Половинкина стане насамперед ровесником, виникне потреба пояснити собі, чому коротке спілкування з ним

ввійшло до життя як віра й світло.

А двадцять п’ятого квітня Андрій Половинкин ще нічого у себе

не питав. Просто дуже радів призначенню в чату лейтенанта

Правика. Мов хлопчисько несподіваному дарунку.

Розмірено, як і обидва попередні, минало третє для нього

чергування. Хлопці перемотували, переглядали рукави. Латали

їх, де потрібно. Андрій уперше зблизька роздивлявся прядивні і

лавсанові стрічки. Для нього поки що навряд чи були б

слухняними. Бачив, досвідченим бійцям не завжди вдається миттю

приєднати рукав до смока, робочу рукавну лінію до

магістральної. Чув, лейтенант Правик і сержант Захаров

закінчують пристрій, що допоможе одягти рукави в гайки. Про

Захарова взагалі жартівливо кажуть: «Лантух з винаходами». Але

хлопці вже і застерігали новачка: «Матимеш справу з

інструментом, не лови гав. Не хто-небудь — Захаров очолює

народний контроль. Як подінеться кудись гайковий ключ, спуску

не дасть. Лютий!»

Треба ж, Захаров — крижастий, міцний, неквапний — якраз

опиняється поруч з Андрієм:

— Бачу, засвоюєш, як перемотують рукави. Не зважай, що ця

праця виглядає марудною. Ти армію пройшов і знаєш, який боєць

з того, хто свою зброю не чистить. Маленьку дірочку проминеш

на рукаві, він за це помститься жорстоко. В бойовій обстановці

вода не піде до ствола, битиме марним фонтаном. Тож є святий

закон: найменшу неполадку усувати негайно, не лишати на

завтра. Пожежа не має звички попереджати про себе

заздалегідь...

Отак говорив, пораючись і собі біля розкладених на землі

стрічок. Хоч для нього, водія, командира відділення, це

начебто зовсім не обов’язково. Ну, хіба ж сержант Захаров

лютий? Поводиться просто, усміхається щиро. Не повчає, радить.

Зовсім нема в третій чаті такого: «Я начальник, ти — ніщо».

Взяти Івана Олексійовича Бутрименка. Теж класний водій, у

пожежні підрозділи прийшов, коли ще не існувало на карті міста

Прип’яті. Як командир відділення має авторитет. Але теж

жартівливе прізвисько дали йому в чаті: «Голова колгоспу».

Справді, знає безліч цікавих прикмет: коли краще орати, сіяти, по чинати жнива. Залюбки розповідає про землю: яка вона, коли

прокидається з-під снігу, яка під хвилями колосся. За віком

Бутрименко в чаті старший від усіх, восени буде сорок.

«Олексійовичу, час би вже запрошувати на ювілей!» — вранці

обступили його бійці. «Майте совість, хлопці, ще ж через

півроку»,— відбивався «голова». Помітив, що новачок ніяково

тримається осторонь, підбадьорливо усміхнувся: «Синку, зваж, тебе запрошую першим!»

Андрій подумки вже охрестив Бутрименка по-своєму: «вчитель».

А тут помітив, що старшому сержанту не менше личить і слово

«батько». Зразу ж відчув, що дуже нудьгує за своїми батьками, хоч сам уже має малого Андрійка. Схотілося розповісти

Бутрименку про це семимісячне дитинча, зворушливе й кумедне.

Заразом і про те, як минулим літом, напередодні народження

сина, вони з Наталкою, дружиною, відкривали для себе Прип’ять.

Вперше їхали сюди з Києва останнім автобусом: не встигли

раніше з роботи. В Прип’яті їх заспокоїли: тут гарний готель.

Справді, готель був чудовий. Але відомчий — належав атомній

станції: «Сторонні не обслуговуються!» Невідоме місто, ніч

надворі, Наталка вагітна... їх зрештою впустили попередивши:

«Лише до шостої ранку...»

Все одно місто сподобалося: простір, запашне повітря, всюди

квіти, білі будинки — вікнами до річки. Невже тут для них не

знайдеться місця, як не знайшлося в Києві?

Андрій потрапив до Києва з Азербайджану. Селище, де з

батьками жив,— за сто тридцять кілометрів від Баку. Батьки

працювали в сільському господарстві, його ж вабило море. В

Київ привела мрія про військово-морське політичне училище. Та

документи повернули: у паспорті не мав позначки «виписаний».

Помчав додому, днів двадцять ходив за тією позначкою.

Спізнився з документами. Але з Києва вже не поїхав. Подався

туди, куди кликали: формувальником на завод залізобетонних

виробів. Армія, після неї той самий завод. Там зустрів

Наталку. Побралися, чекали дитину. Де жити? В гуртожитку

запропонували кімнату: дванадцять метрів на дві сім’ї.

Тіснувато? Є вісімнадцятиметрова — там, крім них, буде ще дві

молоді родини, звичайно, з дітьми. Записалися в чергу на

кооператив. Чекати — років шість-сім. Саме почули про молоде

місто Прип’ять. Переїхали.

Андрій став до роботи в формувальний цех комбінату

будівельних конструкцій. Комбінат звався експериментальним, умови праці в цеху застарілі, точніше — ніяких умов.

Формувальники працювали під відкритим небом, здебільшого

вручну. Люди тут не затримувались, Андрій був не з утікачів.

Але випадково потрапило на очі оголошення: пожежна частина

охорони АЕС запрошує до себе молодь.

В місті енергетиків жити, то треба б бути ближче до атомної.

Замполіт ВПЧ-2 капітан Сенін пожежну службу не розхвалював —

жваво розповідав про неї. Виявився земляком-бакинцем...

Хлопець отримав комсомольську путівку на службу в

підрозділах Управління внутрішніх справ. З ВПЧ-2 на ім’я

директора комбінату надійшло відповідне клопотання. Директор

відсунув од себе лист: «У мене бракує людей. Іди до цеху і не

сперечайся, буде, як я сказав».

Тим часом Андрія викликали до Києва на кадрову комісію. Як

годиться, повідомив керівництво цеху про це. Повернувся, а до

роботи не допускають, кличуть до профкому: «Тебе звільнено за

прогул».— «Може, хоч вислухаєте мене?» — «Можеш говорити, але

рішення вже є». Записали до трудової книжки після подяк, наказів про преміювання: «Звільнений за статтею...»

Були певні, що перетнули дорогу до ВПЧ-2. Мабуть, і

перетнули б. Замполіт, капітан