Читати книгу - "Сигнальники і горністи"

— Це закономірно, — пояснила мені мама. — На людей тиснуть прожиті ними роки. А це означає — турботи, без яких не обходиться жодне життя на землі. І не забувай, що війна була. Ненавиджу війну!

— Щедрою вас, повірте, вважатиме тільки той, кого ви облагодієте, — втлумачував мамі, довірливо заглядаючи їй в очі, Гнєдков з нижнього поверху. — А всіх, Ніно Василівно, благодіянням не охопиш! Та й охоплені скоро забудуть…

— Я й не хочу, щоб вони пам'ятали.

— Ви схожі на свого брата Андрійка. Він теж був слабохарактерний. Не вмів говорити «ні». Навчіться відмовляти! Це корисна властивість.

Мама була терплячою, коли йшлося про неї саму: мовчки переносила фізичний біль, уміла приховувати душевний. Вона, невисока, худенька, коротко підстрижена, в таких випадках лиш напружено зіщулювалася — і тоді вже зовсім починала бути схожою на семикласницю. Але коли були несправедливі до когось іншого, риси її обличчя і голос ставали загостреними, ніби готувалися для відсічі, для битви.

— Андрійко був слабохарактерний? — перепитала вона Гнєдкова. — Ходімо, Петре! — Мама міцно взяла мене за руку. Потім обернулася до сусіда з нижнього поверху. — Зі своїм слабким характером він підвівся назустріч танку. Вам не доводилося так робити?

— Я зовсім не хотів… — заметушився Гнєдков.

Але мама не слухала його:

— Не вмів відмовляти. Казати «ні»? Ось тому фашистському танкові він сказав «ні»! А навіщо ж заточувати це слово на чесних людях? Ходімо, Петре!

— На чесних не треба… Я чесних не мав на увазі!

Худенька мама потягла мене вгору по східцях на наш третій поверх: вона не хотіла слухати Гнєдкова.

Потім перегнулася через перила і звідти, згори, ще раз метнула в нього списа:

— Вишукувати слабке у сильних, дрібне у великих — втішно для себе, чи не так? Так ніби й зближаєшся з ними?

— Що ви маєте на увазі? І кого? — запитував знизу Гнєдков так збентежено, ніби, граючись, ударив по м'ячу, всередині якого виявилась вибухівка.

Мама точно знала, хто в якій квартирі і на що хворий. Здавалося, вона дістала завдання відповідати за здоров'я всіх мешканців нашого будинку. «Від кого дістали?» — розмірковував я. І лише коли подорослішав, зрозумів, що це завдання дала мамі її совість.

Хворих вона визначала відразу: за кольором обличчя, запаленими очима, за рухами і ходою. Вона не могла пройти повз людину, яка нездужала.

— Це вже моя хвороба, — казала мама.

«У-у, як ви дихаєте! — зверталась вона до одного. — Не допомагати серцю це варварство, безкультур'я».

«Навіщо ви намагайтеся перебороти хворобу на ногах? — зверталась до другого. — Конфлікт з організмом не закінчиться на вашу користь!»

Людей, що нехтують своїм здоров'ям, мама вважала жорстокими:

— Себе не жалієте, то хоч близьких пожаліли б!

«Ваш вигляд мені не подобається!» — зауважувала вона, витягуючись навшпиньки, як під час гімнастики, i обмацуючи чийсь лоб. Долонею вона визначала температуру з точністю до десятих.

Поступово, сама того не бажаючи, мама привчила сусідів звертатися до неї не лише з медичних питань, але й з іншими проханнями. «Бюро добрих послуг!» — прозвали нашу квартиру.

— Це образливе прізвисько, — сказала мама. — Але в бюро не може працювати одна людина. Повинно бути мінімум двоє. Ти зрозумів?

— Працюєте до виснаження, — співчував Гнєдков. — А ті, заради кого ви виснажуєтесь, чи захочуть вас ремонтувати на випадок якоїсь життєвої аварії? Адже лікарі, я здогадуюсь, не лише лікують, але й самі хворіють.

Породжувати недовіру в навколишній світ було хворобливою пристрастю сусіда з нижнього поверху.

— Бачив би ваш покійний чоловік! Адже він до цієї своєї хвороби… пестив і балував вас, як дитя!

Ніжність, проте, не розпестила маму, а баловство не розпустило. Вона працювала до виснаження, ніби виснаження не могло бути: приховувала втому, а свої вчинки не вважала подвигами.

— Лікар — не тільки професія, але й спосіб життя, — запевняла вона.

І бюро добрих послуг продовжувало діяти.

Самотні хворіли набагато частіше і довше, ніж сімейні.

— Самотність, як інфекція, що причаїлася, підточує організм зсередини, — сказала мама. — Страшно подумати, але деякі самотні люди радіють хворобі: про них згадують! Приходить лікар із поліклініки. Я приходжу… Не можна залишати людей самотніми!

«Ненавиджу війну!» — щоразу повторювала мама, коли підходила до квартири на першому поверсі, де жила Надія Омелянівна. Цими словами мама ніби стукала до неї.

— Іди додому, Петре! Вона, коли розмовляє з дітьми… плаче. Тож іди.

Донька Надії Омелянівни загинула на війні в сорок першому році. Її звали Тетянкою.

— Іди, Петре!

Мама брала мене за лікоть і обережно підштовхувала до ліфта.

Вона вже тоді була нижчою від мене на півголови, але все в її зовнішності було зрілим, визначеним.

— Я — завершений об'єкт, — казала вона. — А ти маєш вигляд ще недобудованого.

Це справді було так. У незакінченому будинку одна якась частина неодмінно випереджає іншу і тоді вона має безглуздий вигляд, випирає. Природа кинула свої головні будівничі зусилля на мої руки і шию: вони були непропорціонально довгими. Я знав про це — і шию намагався сховати в плечах, а руки за спину. Мені здавалося незручним бути вищим мами — і я підкреслено в усьому їй підкорявся: в ліфт — то в ліфт, не заходити в квартиру — то не заходити.

Та коли Надія Омелянівна тяжко захворіла, мама сказала:

— Я виписала для неї безліч ліків. Але рецепти самі по собі не можуть допомогти. Тому відправляйся за звичним маршрутом — в аптеку!

Маршрут і справді був для мене звичний: коли мама встановлювала в якій-небудь квартирі медичний пост і починала атакувати хворобу, боєприпаси у вигляді ліків підносив я. Якщо, звісно, у потерпілого не було родичів.

Біля дверей Надії Омелянівни, мимоволі наслідуючи