Читати книгу - "Вогненний водоспад, Юрій Павлович Сафронов"

І його було послано. Він мав назву Щехс, що означало “перший гість”. Спочатку лтецяни довго вдивлялися у нічне небо, намагаючись розгледіти ледве помітну блискучу цятку корабля, який віддалявся. З кожним днем вона ставала тьмянішою і меншою. Потім щезла зовсім. Минуло декілька років, і за повсякденними турботами багато хто із лтецян забув про зоряний корабель. А він усе летів і летів, самотній, загублений у тиші неосяжної безодні мандрівник, згусток наукових досягнень лтецянської техніки, неживий блукач…

Тільки зрідка — разів зо два на місяць — з його борту надходила на Лтець передача, що являла інтерес для вузького кола фахівців. Це були відомості про склад і концентрацію елементарних частинок у космосі, дані про гравітаційне поле, повідомлення про склад випромінювання різних зірок. Ці відомості регулярно з’являлись у лтецянїській пресі, та їх мало хто уважно аналізував. Більшість лтецян поспіхом проглядали короткі повідомлення й задоволено говорили:

— А Щехс все ще летить! Добре. Подивимось, що буде далі.

И раптом інтерес до повідомлень Щехса різко посилився. Це сталося у той момент, коли космічний корабель підліта в досить близько до Сонця і зміг розрізнити своїми приладами, що загадкове випромінювання насправді йде не від самої оранжевої зірки, а від планети, що обертається навколо неї.

Лтецяни були схвильовані. “Невже радіохвилі посилають розумні істоти?” — питали вони одне одного. Усі з нетерпіннями чекали нових повідомлень. Вони надходили регулярно, й усе більше й більше розпалювали пристрасті.

“Довкола зірки Б-62/1602 обертається дев’ять планет. Джерелом радіовипромінювання є третя з них”, — повідомляв Щехс.

“Третя планета має величезного природного супутника”, — довідались невдовзі лтецяни.

“Я потрапив у радіаційний пояс планети. Відстань до поверхні 80 тисяч кілометрів. Навколо мене — елементарні частинки малих енергій”, — передав Щехс через кілька діб, опинившись у зовнішньому радіаційному поясі Землі.

З наближенням до поверхні планети кількість повідомлень росла, наче лавина. Усі сто п’ятнадцять передавальних каналів Щехса були завантажені до краю. Передачі велись безперервно. Щехс вийшов на колову орбіту біля Землі і вже зовсім з малої висоти, що дорівнювала яким-небудь двомстам кілометрам, уважно розглядав поверхню планети в електронні телескопи. Зображення кодувалося й тут же передавалося на Лтець. Але там його отримували не в той самий час, а з великим запізненням. Лтець була так далеко від Землі, що навіть променеві світла й тому потрібні були роки, щоб долинути до неї.

Лтецяни бачили на своїх екранах телеприймачів і чули по радіо передачі, які Щехс вів чотири з лишком роки тому за земним літочисленням. Вони бачили ті події, які минули давним-давно.

Простір розділяв у часі мислячі істоти, створював непереборну перешкоду для миттєвої реакції, робив практично неможливим керування роботом з рідної планети. Відстаневий бар’єр обмежував можливості мислячих істот.

На Лтеці була велетенська будівля з красивим прозорим куполом, яку знав кожний лтецянин. Це був Центральний Зал керування космічними перельотами. Сюди надходили всі відомості про космічні кораблі, запущені з Лтеці. Тут також обробляли повідомлення, які одержували від Щехса. Звідси інформація направлялася у величезні куби електронної пам’яті, що зберігаються глибоко під поверхнею планети у спеціальних підвалах, де записувались назавжди. У Центральному Залі були приміщення, де стояли прилади спостереження, аналізуюча апаратура — технічні очі та вуха лтецян величезної чутливості, якими вони прислуховувались до голосу космосу і вдивлялися в його безкрайні далечіні.

Майже рівно двадцять п’ять років тому тут, у Центральному Залі, точилися палкі суперечки. Спеціальна комісія обговорювала програму досліджень, яку потрібно було запрограмувати для Щехса. Цією програмою визначалися майбутні дії Щехса в різних ситуаціях.

У той час тут зіткнулося двоє угруповань учених. Одне з них очолював високий похилого віку чоловік з вольовим енергійним лицем, гучним голосом і впевненими рухами. Це був відомий астроном Гон. Він був противником гіпотези населеної планети. Відгадку таємниці зірки Б-62/1602 він шукав у невідомій реакції, в невідомих ядерних перетвореннях на її поверхні. За нього стояла велика група вчених. Вони наполягали на тому, щоб у пам’ять Щехса було закладено програму, націлену переважно на вивчення властивостей самої зірки.

— Щехс повинен наблизитися до Б-62/1602 настільки, наскільки це можливо, — казав Гон. — Основа досліджень — ядерні перетворення. Всі комірки його пам’яті мусять бути заповнені інформаціями про відомі нам ядерні реакції. Щехс має протягом короткого часу виявити нову реакцію і повідомити про неї на Лтець. Після повної витрати пального Щехс упаде на Б-62/1602 і згорить. На цьому його місія закінчується. Що ж до гіпотези колеги Чадаза про штучне походження радіосигналів, то… — він зробив виразну паузу, посміхнувся, немовби закликаючи аудиторію поспівчувати йому і зрозуміти, як важко дібрати слів у такій смішній ситуації, що склалася з цим Чадазом, і закінчив: — … то треба подякувати йому за сміливість наукової гіпотези й на цьому обмежитися. На кожну гіпотезу неможливо витрачати дорогоцінні комірки пам’яті Щехса.

Чадаз у всьому був повною протилежністю Гону, якщо не брати до уваги такого ж похилого віку і такої ж слави. Він був середній на зріст, із звичайним дуже спокійним лицем, з рівним, навіть трохи монотонним голосом, зі стриманими, на перший погляд, навіть несміливими рухами. Ті, хто були з ним знайомі ближче, прекрасно знали, що за цією найзвичайнісінькою зовнішністю приховується справжній вчений — педантичний і врівноважений, надзвичайно пунктуальний і добросовісний, з величезною ерудицією і з великою силою волі. Знав це і Гон. йому неодноразово доводилося бути опонентом Чадаза. Тепер Гон нетерпляче чекав його відповіді на свій виступ. За Чадаза стояли горою астроботаніки, астрогеологи і астропалеонтологи.

Чадаз поволі підвівся зі свого місця і, дивлячись у вічі Гону, дуже спокійно сказав своїм звичайним тихим голосом, що змушував усіх напружувати слух і зір і дотримуватися тиші, аби почути:

— Я згоден з колегою Гоном. На кожну гіпотезу справді не варт витрачати дорогоцінних комірок пам’яті Щехса.

Очі Гона загорілися радісним вогнем. “Невже він справді поступається Щехсу? Щось не схоже на Чадаза. Можливо, пастка?” Радість Гона була передчасною. Чадаз перевів погляд на голову засідання і так само спокійно вів далі: