Читати книгу - "День Незалежності, Петро Масляк"

- Що ти маєш на увазі?

- Тут було вбито Столипіна і саме тут на подвір’ї Михайлівського золотоверхого монастиря, усипальниці одразу п’ятьох київських князів, велика княжна Анастасія і її сестра Милиця, які мандрували інкогніто на богомілля до святого Києва, познайомилися зі знаменитим російським шарлатаном Распутіним, містичною особою, яка і доконала наскрізь прогнилу імперію.

- Дійсно, ми в Києві ходимо по кістках навіть не простих людей, а князів. Їх тут за тисячолітню історію перебувало, мабуть, багато сотень.

- А скільки княгинь… Можливо, ти теж нащадок князівського роду. Твоє ж дівоче прізвище Потоцька, чи не так?

- А ти звідки знаєш?

- Робота така… Ні росіяни, ні поляки не мали власних князів. Навіть сучасні прізвища російської знаті вказують на те, що все їхнє найвище дворянство має або українське, або татарське, або німецьке походження. Всі ці графи Юсупови, князі Глинські, Волконські, графи Фонвізіни, Бенкендорфи…

- Але ж Потоцькі - це польське прізвище, - запротестувала Роксолана.

- В тому то й біда, що це ще один наш міф, - спокійно заперечив Ярослав, припалюючи нову цигарку. - Потоцькі - це українські князі, які потім перейшли на службу до Польщі. До речі, їхнє родове коріння бере початок з подільського села Потік. І знамениті вельможі Вишневецькі - теж українці за походженням, з невеличкого тернопільського містечка Вишневець, яке й досі носить цю назву. Острозькі - з рівненського Острога, а Чарторийські - з не дуже милозвучного за назвою села Чорторий. Так що, пані княгиня Потоцька, ви українська, а не польська княжна. Але, заради справедливості, необхідно все ж визнати, що у поляків таки був один суто польський князівський рід Мазовецьких. Всі інші мають або українське, або німецьке походження. Звичайно, мені дуже лестить, що ти обрала собі у коханці нащадка простого козацького роду, але козак - це все ж таки людина на коні, французькою шевальє, тобто лицар.

- Мій ти коханий лицарю, - припала до грудей Ярослава Роксолана. - Ну що, про сюрреалізм все?

- Ще декілька слів. Сюрреалізм криється в Києві скрізь: від неевклідової геометрії його стародавніх вулиць, яку не змогли виправити ні ХІХ, ні ХХ століття, до просто неймовірної кількості божевільних міських правителів. Або оті надлюдські секти, які тут і досі зароджуються й розквітають, як гриби після дощу. Взяти хоча б для прикладу знамените Біле братство або Посольство боже. Але досить про це. Тобі, мабуть, від всього цього стає страшенно нудно.

- Ніскілечки, - проворкотіла Рокса, зручніше вмощуючись в обіймах Ярослава.

- А от мені вже набридло сидіти на палубі і заливатися вином, - випручався з обіймів коханої Ярослав. - Зараз спущу на воду човна і погасаємо на моторі навколо яхти з максимальною швидкістю. Тобі сподобається. Давай насолоджуватись Дніпром, поки його остаточно не перетворили на мертву артерію або, скоріше, вену матінки-природи.

Ярослав спустився східцями у прив’язаний до яхти надувний човен найновішої конструкції і подав руку молодій жінці, допомагаючи їй всістися на зручне сидіння в центральній частині човна.

- А тепер, кохана, пристібни пасок безпеки, щоб не випала у воду, бо будуть круті повороти. Зараз відгребу від яхти.

Ярослав сів на кормі і почав гребти, опустивши у воду невелике весло. Майже одразу ніс човна на щось наткнувся.

- Мабуть, колода, зараз відіпхну, - сказав Ярослав, перебираючись на ніс човна.

Лана відстебнула пасок безпеки і рушила за Ярославом. Краще б вона цього не робила. Біля самого носу човна плавало людське тіло. Від несподіванки Роксолана дико заверещала і кинулася назад на корму. І вже там її наздогнав приступ нудоти.

- Швидко включай мотор і тікаємо звідси, - закричала вона, коли напади блювання перестали скручувати судомою її шлунок.

Однак Ярослав попри те, що судома звела і його шлунок, не втратив холоднокровності.

- Подай мені ліхтарик, - попросив він у Роксолани.

- Я не можу, - вже ридала молода жінка.

- Вибач, я не повинен був просити тебе, - сказав Ярослав, нишпорячи в темряві за ліхтариком. - Треба витягти тіло в човен. Зараз підгребу ближче. Може він ще живий. Схоже, це чоловік.

- Не роби цього. Я тебе благаю! Ти хочеш моєї смерті? Я цього не переживу!

- Добре, добре. Ти сиди на кормі, а я з носу подивлюся, гаразд?

- Роби що хочеш, тільки дай мені спокій. Я вже не знаю на якому світі знаходжуся, - хлюпала носом Роксолана.

- Оце - підтвердження того, що ми обговорювали всього лише декілька хвилин тому.

- Ти ще й жартувати здатен у такі хвилини, хай йому грець! - нервово вигукнула Роксолана.

Ярослав присвітив ліхтариком. Яскраве світло вихопило з води руку дебелого чоловіка, яка стирчала, ніби вітаючи коханців. Відтята від тіла голова, з протягнутим між ніздрями, через хрящову перегородку носу червоним шнурком від взуття, була прив’язана до ліктя. Не зважаючи на нудоту, яка знову підступила до горла, Ярослав присвітив у мертве обличчя.

- Боже ж ти мій! - вигукнув він. - Так це ж Бенгалуров. Ой, вибач, знову тебе злякав.

Рука загиблого не просто вистромлювалась з води. Це був надприродний жест людської кінцівки, вставленої у пластикову конструкцію, яку використовують у лікарнях для лікування переломів кісток.

- «Господи, та це ж почерк Раміреса», - вихопилась думка у враженого Ярослава.

- Роксо! - крикнув він до коханої, але та не відповідала, схилившись за борт човна - її шлунок знову вивертало.

- Телефонуй до міліції, негайно! - закричала Роксолана, коли напад нудоти відступив.

- Яка міліція?! - і собі зірвався на крик Ярослав, - думай, що кажеш! І що ми будемо їм розповідати, коли сюди заявляться десятки