Читати книгу - "Оповідання та памфлети, Марк Твен"

- І що в стилої мами причинилося цій жабі, хотів би я знати. Щось її надто вже обдуло, як мені здається…- Ухопив він Дена Вебстера за карк, підніс угору та як не скрикне: – А побий мене сила божа, коли вона не затяжить на півпуда! – Перевернув він жабу догори ногами, а з неї ціла жменя шроту сипонула. Аж тут йому свінуло, що воно за пригода, і він мало не знесамовитів з люті. Шасть він жабу на землю й бігма за тим чужаком, тільки того вже поминай як звали. І...

Тут Саймон Вілер почув, як його гукають знадвору, і підвівся подивитись, кому там він потрібен. На відході він обернувся до мене й сказав:

– Зачекайте-но, хвильку, добродію, відпочиньте. Я зараз – одна нога там, друга тут.

Але я, з вашого дозволу, розважив, що подальша історія заповзятливого волоцюги Джіма Смайлі навряд чи щось мені з’ясує стосовно превелебного Леонідаса В. Смайлі і вирішив, що з мене вже досить.

На порозі, проте, перестрів мене, повертаючись, цей самий говіркий Вілер і вчепився за мого гудзика:

– Так ото в цього Смайлі була якось руда корова, сліпа на одне око, і не мала вона хвоста, лише оцупок такий, наче той банан, і...

Не маючи, однак, ані часу, ані охоти, я не став чекати розповіді ще про ту страждущу корову, і поспішив розпрощатися.

1865

Жив на світі капосний хлопчисько, і звали його Джім. Аби ви знали, в книжках для недільних шкіл капосних хлопчисьок майже завжди звуть Джеймс. Та от диво: хлопчисько, що про нього я хочу розповісти, звався Джім.

Він не мав недужої матері, яка помирала б від сухот, святобливої матері, яка рада була б спочити в могилі, якби не обожнювала так свого синочка і не боялася, що люди поведуться з ним холодно та жорстоко, коли він залишиться сам-один на землі після її смерті.

Капосні хлопчиська в книжках для недільних шкіл здебільшого звуться Джеймсами і мають недужих матерів, що навчають їх молитися перед сном, уколисують ніжною та журливою співанкою, а відтак цілують їх і плачуть, ставши навколішки біля їхнього узголів’я. Але з цим усе було інакше. І звався він Джім, і його мати ні на що не слабувала – ні на сухоти, ні на іншу таку неміч. Навпаки, вона була жінка міцна й у тілі; до того ж і побожністю не відзначалась, і Джімом анітрохи не клопоталася. Вона казала, що якби він скрутив собі в’язи, втрата була б не казна-яка. На сон грядущий Джім діставав від неї потиличники. Перш, ніж відійти від його ліжка, мати обдаровувала сина не поцілунком, а добрячим штурханом.

Якось цей капосний хлопчисько поцупив ключа від комори, заліз туди і наївся повидла, а щоб мати не помітила недостачі, долив слоїк дьогтем. І після цього не вжахнувся і ніякий внутрішній голос не зашепотів йому: «Чи ж гоже не слухатися батьків? Це ж бо гріх! Знаєш, куди потрапляє капосний хлопчисько, як упереже повидло в доброї своєї матінки?» І Джім не впав навколішки, і не дав обітниці виправитися, і не пішов потім до матері, втішений, з легкою душею, щоб покаятись перед нею в усьому й перепросити, а вона щоб по тому благословила його зі слізьми вдячності та гордощів. Ні! Так стається в книжках з усіма кепськими хлопчиськами, одначе з Джімом чомусь усе сталося інакше. Повидло він з’їв і своєю брутальною мовою освідчив, що «годящий харч». Далі він долив до слоїка дьогтю і, регочучи, сказав, що це «пречудово» і що «стара сказиться і завиє», дізнавшись. А коли все викрилося і Джім затято не признавався в провині, мати боляче його відшмагала,– і плакав таки він, а не вона.

Атож, предивний хлопчисько був той Джім: з ним усе діялося не так, як з кепськими хлопчиськами Джеймсами в книжках.

Одного разу він заліз на яблуню фермера Екорна, щоб накрасти яблук. І сук не вломився, Джім не впав, не зламав собі руки, його не порвав фермерів собацюра, і він по тому не лежав хворий багато днів, не покаявся і не виправився. Де там! Він накрав яблук досхочу і щасливо зліз із дерева. А для собаки він заздалегідь наготував каменюку і лупнув його цією каменюкою по голові, коли він кинувся на нього. Незвичайна історія! Ніколи так не коїться в повчальних книжках з гарними спинками і з малюнками, де зображено чоловіків у фраках, капелюхах та куценьких панталонах, жінок у сукнях з талією аж під пахви і без кринолінів. Ні, в жодній книжці для недільних шкіл таких історій не знайдеш.

Якось Джім украв у вчителя в школі ножика й потім, потерпаючи, що це випливе і йому завдадуть хльости, поклав ножика в кашкет Джорджа Вілсона, сина бідної вдови, гарного хлопчика, найповажнішого хлопчика в усьому містечку, що завжди слухався матері, ніколи не брехав, учився охоче й любив ходити до недільної школи. Коли ножик випав із шапки й неборака Джордж похнюпив голову, спаленівши, а вкрай розгніваний учитель звинуватив його в крадіжці і вже замахнувся, щоб потягти винуватця лозиною по тремтячих плечах,– не з’явився зненацька межи них сивочубий, зовсім неймовірний суддя і не сказав, ставши в позу: «Не займайте цього гарного хлопчика! Онде стоїть злочинець, тремтить зі страху! На перерві я проходив ніким не помічений повз вашу школу і бачив, як вчинено крадіжку!» Ні, нічого такого не сталося, і Джімові не завдали хльости, і поштивий суддя не напутив зарюмсаних школярів, не взяв Джорджа за руку і не сказав, що цей хлопчик гідний винагороди, отож він пропонує йому жити в себе, підмітати кабінет, топити грубку, бути в побігеньках, колоти дрова, студіювати право і допомагати його жінці поратися, а на дозвіллі він може бавитися, одержуватиме сорок центів щомісяця і житиме, отже, в добробуті. Ні, так стається в книжках, а з Джімом усе було зовсім інакше. Ніякий старий шкарбун суддя не втрутився і не попсував усієї справи, і золота дитина Джордж дістав прочухана, а Джім радів, бо він, аби ви знали, ненавидів зразкових хлопчиків. Він завжди правив, «що терпіти не може слиньків». Отак брутально висловлювався цей поганий, розбещений хлопчисько!

Та що найнезвичайнішого в історії Джіма: в неділю він поїхав