Читати книгу - "Сад божественних пісень, Григорій Сковорода"

Не знаєм, що при­не­се ве­чо­ро­ва зо­ря.

Як не вмієш так ти жи­ти,

То нав­чись, доб­ро од­но,

Та не мо­жуть умісти­ти

В го­ло­ву все те май­но.

Знаю, що жит­тя спов­не­не бре­хунів,

Знаю, що вельми дур­ний в світі чо­ловік,

Знаю, чим більш про­жив - тим більше здурнів,

Знаю, що бла­зень той, хто зак­ла­да собі вік.

О СПОКОЮ НАШ КОХАНИЙ! ДЕ ТЕБЕ ЗНАЙТИ В НАШ ЧАС?…

О спо­кою наш ко­ха­ний! Де те­бе знай­ти в наш час?

Ти усім нам пре­жа­да­ний, врізнобіч роз­ки­нув нас.

За то­бою ген вітри­ла роз­гор­ну­ли ко­раблі,

Щоб мог­ли те­бе ті кри­ла на чужій знай­ти землі.

За то­бою мар­ши­ру­ють, па­лять, зни­щу­ють міста,

Цілі ро­ки бом­бар­ду­ють, а чи змо­же хто дістать?

Щонайбільші там пе­чалі, де ве­лич­но-пиш­ний дім,

А най­мен­ше в серці жа­лю у бу­ди­ноч­ку малім.

Невдоволені завж­ди ми - то пе­ча­лей дже­ре­ло!

Помислами повні зли­ми - ось бун­тарст­ва де зе­ло!

Потримаймо дух не­си­тий! Годі му­чи­ти свій вік!

Не шу­кай край зна­ме­ни­тий! Будь зви­чай­ний чо­ловік.

Бо ж пе­чаль ускрізь літає, по землі і по воді,

Швидше блис­ка­вок ши­ряє, знай­де і в добрі, й біді.

Розбивай ну­ду не­си­ту, будь в житті та­кий, як є,

Годі чер­вам нас то­чи­ти, тре­ба зна­ти вже своє.

Славні прик­ла­дом ге­рої, та по­биті на по­лях,

Хто жи­ве в самім спо­кої, той страж­да в ста­рих літах.

Бог вділив усіх грун­та­ми - це про­пас­ти мо­же теж.

Жереб мій із бідня­ка­ми, але з мудрістю без меж.

ЇДЕШ, ХОЧЕШ НАС ЛИШИТИ?…

Їдеш, хо­чеш нас ли­ши­ти?

Їдь ве­се­лий, цілий, си­тий,

Хай тобі вітри погідні

Будуть у путі як рідні,

У щас­ли­ву путь хай шля­хи ве­дуть!

Мандрівні хай зник­нуть стра­хи,

Спіте, по­до­рожні пра­хи,

А слух­няні добрі коні

Хай не­суть, як по до­лоні,

І щас­ли­вий слід - як гла­денький лід!

Хмари чорні, геть, невірні!

Не плещіть, дощі надмірні.

Не пе­чи, вар по­лу­ден­ний,

Місяцем будь оза­рен­ний.

У щас­ли­ву путь ночі хай ве­дуть!

Той твої нап­ра­вить но­ги,

Хто дав зем­лю і до­ро­ги

І що ген си­дить ви­со­ко,-

Хай твій шлях хо­ро­нить око.

Твій не­хай відхід бла­гос­ло­вить вхід.

Тож радій, країно, з то­го!

Приймеш му­жа ти свя­то­го.

Кинь же заздрісні зви­чаї!

Щасний, хто йо­го пізнає.

На яс­ний вінець доб­рий хай кінець.

ПІДІЙМИСЬ НА НЕБЕСА - У ВЕРСАЛЬСЬКИЙ ХОЧ БИ САД…

Підіймись на не­бе­са - у вер­сальський хоч би сад,

Одягни оде­жу злот­ну,

Шапку царськую доб­рот­ну,

Як у серці ну­да, бу­де скрізь тобі біда.

Проживи хоч трис­та літ, про­жи­ви хоч цілий світ,

Що тобі те по­ма­гає,

Коли сер­денько ри­дає?

Як у серці ну­да, бу­де підлість і біда.

Хоч всю зем­лю за­во­юй, над усім хоч за­ца­рюй,

Що тобі те по­ма­гає,

Коли вся ду­ша ри­дає?

Як у серці ну­да, бу­де підлість і біда.

Тож про місяць знать дар­ма, є там лю­ди чи не­ма,

Кинь Ко­пер­ни­кові сфе­ри,

В сер­ця сво­го глянь пе­че­ри!

Як знан­ня в нутрі твоїм - то ве­се­лий бу­деш з ним.

Бог най­кра­щий аст­ро­ном і най­кра­щий еко­ном.

Вічная при­ро­да-ма­ти

Зайвини не мо­же ма­ти.

Найпотрібніше тобі ти знай­деш лиш у собі.

Подивися, як жи­веш: дру­га у собі знай­деш,

Стрінеш там ти іншу во­лю,

Стрінеш в злій бла­жен­ну до­лю:

У тюрмі твоїй там світ, у бо­лоті твоїм - цвіт.

Правду Ав­гус­тин три­ма: пек­ла не бу­ло й не­ма,

Воля - пек­ло пе­рек­ля­те,

Воля - піч па­ще­ку­ва­та.

Тож візьми її до рук - і ні пек­ла, ані мук.

Воле! О не­си­тий ад! Тру­та ти, а всі - то ядь.

Пащею ти позіхаєш

І підряд усіх ков­таєш.

Вбий же знак глу­по­ти - пек­ло зду­жаєш ти.

Боже! Слів жи­вих улий! Хто без те­бе не смут­ний?

Радість ти жит­тя єди­на,

Рай, со­лодкість бе­зу­пин­на!

Вбий ти во­лю злу у нас, твій зцілить нас чис­тий глас!

Дай нам си­лу своїх слів! Сла­ви­мо ца­ря царів!

Всесвіт весь співа про те­бе,

Створений за­ко­ном не­ба,-

Що потрібне, те лег­ке, не­потрібне ж є важ­ке!

ОСІНЬ НАМ ПРИХОДИТЬ, А ВЕСНА ПРОЙШЛА…

Осінь нам при­хо­дить, а вес­на прой­шла,

Кози діти ро­дять, як вес­на прий­шла.

Ледве літо за­па­ла­ло, а коз­ля вже ца­пом ста­ло,

Цап бо­ро­да­тий!

Гей, за­бу­де­мо пе­чалі! Вік утіхи дасть нам ма­ло,

Засолоджуйсь, жит­тя!

Хто жур­бу при­хо­ває хоч би і на дні,

Зразу й уми­рає - гу­бить свої дні,

Гей-но, ра­дос­те, втіхо, сер­це спить собі ти­хо,

Пряме ж ти, жит­тя!

Не крас­не дов­го­тою, а крас­не доб­ро­тою,

Як та пісня, жит­тя!

Бог мій ми­ло­сер­дий, я йо­го люб­лю,

Бо то камінь твер­дий, сум, прецінь терп­лю.

Він жи­вий, не вми­рає, бо жи­ве з ним, па­лає

І ду­ша моя.

А ко­го за­бу­ває, той пе­чалі хай має,

Бо ото си­ро­та!

Солодощів ба­жаєш? Вбий ти за­видь усю,

Вдовольняйся, чим маєш,- і осяг­неш кра­су.

Плюнь на гробнії пра­хи й на ди­тячії стра­хи,

Смерть - то спокій ли­ше.

Жив отак у Афінах, жив отак в Па­лес­тині

Епікур - Хрис­тос. 

Notes

1

- Амур - Ве­не­рин син, у римській міфо­логії бог ко­хан­ня