Читати книгу - "Фольклорні записи - ч. 2, Олена Пчілка"

до лисиччиної нори; коли це лисичка вибігає та й дивиться, що зайчик стоїть на двох лапках біля хати; вона й пита його: «А чого ти прийшов?» Він і каже: «Прохав вовк, ведмідь, дикий кабан, і я прошу, щоб ти прийшла з своїм паном Коцьким до нас на обід!» А вона йому каже: «Я з ним прийду, але ви поховайтесь, бо він вас розірве».

Зайчик прибігає до їх та й хвалиться: «Ховайтесь, казала лисичка, бо він як прийде, то подушить нас!» Вони й почали ховатися: ведмідь лізе на дерево, вовк сідає за кущем, кабан риється у багно, а зайчик лізе в кущ.

Коли це веде лисичка свого пана Коцького: доводить до столу, а він побачив, що на столі м’яса багацько, та й каже: «Ма-у!.. ма-у!.. ма-у!..» А ті думають: «От, вражий син, ще йому мало!» Коли він як наївсь, так і простягся на столі, а кабан лежав близько столу в багні, та якось його комар і вкусив за хвіст, а він хвостом так і крутнув. Кіт же думав, що то миша,- та туди... Кабан злякався його - та навтьоки; пан Коцький злякавсь кабана, скочив на те дерево, де ведмідь сидів; ведмідь як побачив, що кіт лізе до його, почав вище лізти по дереві, та до такого доліз, що й дерево не здержало - так він додолу й упав; вовк побачив що таке робиться, та як дремене! А заєць тоді ж забіг бог знає куди!.. А потім посходились та й кажуть: «От, який малий, а ледве всіх нас не поїв!»

 

СОЛОМ’ЯНИЙ БИЧОК

 

 

Жив собі дід та баба, і такі вони собі були бідні - нічого не мали: що зароблять, то й проїдять - та й нема. От баба і напалась на діда: «Зроби та й зроби мені, діду, солом’яного бичка і осмоли його смолою».- «Що ти, дурна, говориш - навіщо тобі той бичок здався?» - «Зроби, я то вже знаю навіщо».

Дід - нічого робить - взяв зробив солом’яного бичка й осмолив його смолою. Переночували. От на ранок баба набрала мичок 1 і погнала солом’яного бичка пасти; сама сіла під могилою - пряде кужіль і приказує: «Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду! Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду!» Поти пряла, поки й задрімала.

Коли це з темного лісу, з великого бору біжить ведмідь; наскочив на бичка: «Хто ти такий,- питає,- скажи мені!» А бичок і каже: «Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений». Ведмідь каже: «Коли ти солом’яний, смолою обсмолений, то дай мені смоли, обідраний бік залатати!» Бичок нічого, мовчить; ведмідь тоді його зараз за бік-давай смолу оддирати. Оддирав, оддирав, та й зав’яз зубами, та ніяк і не вирве. Сіпав, сіпав - ні! Затяг того бичка бог зна куди!

От баба прокидається, дивиться - аж бичка нема. «Ох, мені лихо велике! Де це мій бичок дівся? Мабуть, він уже додому пішов». Та мерщій днище та гребінь на плечі та додому. Коли дивиться - ведмідь у бору бичка тягає; вона до діда: «Діду, діду! Бичок наш ведмедя привів - іди його вбий!» Дід вискочив, оддер ведмедя, взяв і закинув його у льох.

От на другий день, ще ні світ ні зоря, баба вже набрала кужелю 2 й погнала на толоку бичка пасти. Сама сіла під могилою, пряде кужіль і приказує: «Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду! Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду!» Поти пряла, поки й задрімала.

Коли це з темного лісу, з великого бору вибігає сірий вовк та до бичка: «Хто ти такий? Скажи мені!» - «Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений!» - «Коли ти смолою засмолений,- каже вовк,- то дай і мені смоли засмолити бік, а то прокляті собаки обідрали!» - «Бери!» - Вовк зараз до боку, хотів смоли оддерти. Драв, драв, та зубами й застряв, що ніяк уже й не оддере: що хоче назад, то й не може. Так вовтузився з тим бичком!

Прокидається баба - аж бичка уже й не видно. Вона подумала: «Мабуть, мій бичок додому побрів»,- та й пішла. Коли дивиться - вовк бичка тягає. Вона побігла, дідові сказала. Дід і вовчика у льох укинув.

Погнала баба й на третій день бичка пастись: сіла під могилою та й заснула. Біжить лисичка: «Хто ти такий?» - питає бичка. «Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений».- «Дай і мені смоли, голубчику, приложу до боку: прокляті хорти трохи шкури не зняли!» - «Бери!»

Ув’язла й лисиця зубами, ніяк не вирветься. Баба дідові сказала, дід укинув у льох і лисичку. А далі й зайчика-побігайчика піймали.

От як назбиралось їх, дід сів над лядою у льоху, давай гострити ножа. Ведмідь його й питає: «Діду, навіщо ти ножа гостриш?» - «Щоб з тебе шкуру знять та зробить з тієї шкури бабі й собі кожуха». «Ох, не ріж мене, дідусю, пусти краще на волю: я тобі багато меду принесу».- «Ну, гляди!» - взяв і випустив ведмедика.

Сів над лядою, знов ножа гострить. Вовк його питає: «Діду, навіщо ти ножа гостриш?» - «Щоб з тебе шкуру знять та на зиму теплу шапку пошить».- «Ой, не ріж мене, дідусю, я тобі за це цілу отару овечок прижену».- «Гляди!» - і вовка випустив.

Сидить та ще ножа гострить. Лисичка виткнула мордочку, питає: «Скажи мені, будь ласкав, дідусю, навіщо ти ножа гостриш?» - «У лисички,- каже,- гарна шкурка на опушку й на комірець, хочу знять».- «Ой не здіймай з мене, дідусю, шкури, я тобі і гусей, і курей принесу!» - «Ну, гляди!» - і лисичку пустив.

Остався один зайчик; дід і на того ножа гострить. Зайчик його питає, а сам увесь тремтить. Коли дід і каже: «У зайчика шкура м’ягенька, тепленька - будуть мені на зиму рукавички і капелюх».- «Ох, не ріж мене, дідусю, я тобі капусти нанесу багато-багато, тільки пусти на волю!» Пустив і зайчика.

От переночували ту ніч, коли на ранок, ще ні світ ні зоря, аж: дер-дер! Щось до діда в двері. Баба прокинулась: «Діду, діду! Щось до