Читати книгу - "Уявлена глобалізація, Нестор Гарсія Канкліні"

латиноамериканських держав, торговельні зв’язки яких сконцентровані на Сполучених Штатах, глобалізація є майже синонімом «американізації»; у дискурсі країн МЕРКОСУР під цим словом також розуміються європейські держави, а інколи воно ототожнюється з новітніми взаємодіями між країнами Південного конусу[2]. Для мексиканської чи колумбійської родини, декілька членів якої працюють у Сполучених Штатах, глобалізація вказує на щільний зв’язок із подіями у тій частині країни, де живуть їхні родичі, що відрізняється від того, як її уявляють мексиканські чи колумбійські актори, скажімо, Сальма Гайєк[3] або Карлос Вівес[4], котрі мають на ринку США розпорошену аудиторію.

Насправді лише частина політиків, фінансистів і вчених у всьому світі розуміють глобалізацію як циркулярну, і вони не становлять більшості навіть серед своїх колег. Решта уявляє глобалізацію як тангенціальну. Широкість чи вузькість уявлень про глобальні процеси демонструє нерівність доступу до того, що прийнято називати глобальною економікою та культурою. У цій нерівній конкуренції між уявленнями виявляється, що глобалізація і є, і не є тим, чим обіцяє бути. Численні глобалізатори крокують світом, зображуючи глобалізацію.

Однак навіть бідні й маргіналізовані не можуть ігнорувати глобальних процесів. Коли латиноамериканські мігранти потрапляють на північ Мексики та на південь Сполучених Штатів, вони виявляють, що підприємство, на якому вони отримують роботу, є корейським чи японським. Крім того, багато з тих, хто виїхали зі своїх країн, були вимушені прийняти це крайнє рішення, тому що «глобалізація» знищила робочі місця в Перу, Колумбії чи Центральній Америці, або тому, що її результати в комбінації з локальними негараздами зробили занадто нестабільним суспільство, в якому вони завжди жили.

Американський кінематографіст, який працює у Голлівуді – цьому символічному «домі американської мрії», – вже не сприймає так, як раніше, позицію його країни у світі, відтоді як дізнався, що Universal Studios були викуплені японським капіталом[5]. Після того, як упродовж багатьох років він уважав Захід сучасним, а Схід традиційним, просування Японії у Сполучених Штатах і в інших західних регіонах примусило його запитати себе, цитуючи Девіда Морлі, чи зараз «світ буде читатися справа наліво, а не зліва направо».

Наголос, який ми робимо на міграційних процесах і населенні, що наражається на такі зміни, свідчить, що враховуються як рухи капіталів, товарів і комунікацій, так і зіткнення різних стилів і способів життя. Запаморочення і невпевненість, які виникають при намаганнях мислити у глобальних масштабах, призводять до пошуку прихистку в регіональних міждержавних об’єднаннях і до визначення – у межах ринків, суспільств та їхніх уявлень – територій і просторів, які б для кожного становили собою глобалізацію необтяжливу, з якою вони могли б мати справу. Точаться дискусії стосовно того, чи потрібно створювати нові бар’єри, які б навели лад в інвестиціях, або між етносами, регіонами і групами, які занадто швидко змішуються або залишаються небезпечно виключеними. Чи зможуть цьому якось зарадити процеси наднаціональної інтеграції? Хоча ці питання порушуються в Європейському Союзі лише від початку 1990-х років, а в межах Північноамериканської зони вільної торгівлі (NAFTA) і в МЕРКОСУР – від нещодавнього часу, зв’язок між глобалізацією, регіональною інтеграцією та різними культурами зараз стає ключовим питанням як для досліджень, так і для переговорів.

Як вступ до аналізу в наступній главі я порушу три проблеми, котрі постають в останні роки при намаганнях усвідомити, до чого нас веде глобалізація. Одна з них інколи узагальнено визначається як протистояння між глобальним і локальним, що, на мій погляд, доречно характеризувати як відмінні рівні абстрагування й конкретизації, на яких реорганізуються економіка, політика і культура за часів глобалізації. Друге питання, пов’язане з першим, полягає у тому, чи можливо позбавитися відчуття політичного безсилля, до якого нас призводить повсякденне переживання того, що головні рішення приймаються у недоступних місцях, які навіть складно ідентифікувати. У третю чергу я розглядаю теоретико-методологічні наслідки цих труднощів для міждисциплінарних досліджень, які можна підсумувати як виклики в роботі з даними з питань економічної та культурної політики, як водночас і з наративами і метафорами, в яких уявляється глобалізація.

У другій главі я проаналізую, які наслідки має те, що глобалізація є «неідентифікованим об’єктом культури». Дещо прояснюється при розрізненні міжнародного, транснаціонального і глобального вимірів. Але навіть при цьому глобалізація не стає ні чітко окресленим об’єктом дослідження, ні науковою чи економічною, політичною чи культурною парадигмою, яка може пропонуватись як єдина модель розвитку. Ми повинні визнати, що існують численні наративи щодо того, що значить глобалізуватися, однак, оскільки їхньою головною рисою є інтенсифікація взаємозв’язків між суспільствами, ми не можемо зупинитися на розмаїтті нарисів, не турбуючись про їхню сумісність у межах відносно універсального знання. Це передбачає обговорення соціологічних і антропологічних теорій, а також приділення уваги наративам і метафорам, які утворюються, щоб охопити те, що упускається через вади і недосконалості теорій. У нарисах і уявленнях виявляється те, що є утопічним у глобалізації і що вона не може інтегрувати, наприклад, відмінності між англами та латинянами, страждання людей, які мігрують чи подорожують, які не живуть там, де народились, і спілкуються з іншими людьми, яких хтозна коли можуть знову побачити. Метафори слугують для того, щоб уявляти щось відмінне, а наративи ритуалізуються задля того, щоб це відмінне впорядковувати.

Далі, у третій і четвертій главах, здійснюються спроби визначити, якою може бути глобалізація на Заході на основі взаємодій між Європою, Латинською Америкою та Сполученими Штатами. Я намагаюся показати, як минулі та сучасні міграції визначають способи нашого самосприйняття. Наративи, сформовані в процесі торговельного і символічного взаємообміну від XVI до середини ХХ століття, схоже, відтворюються у стереотипах останніх глобалізованих десятиліть: дискримінація з боку «Півночі» латиноамериканців, захоплення або, навпаки, недовіра. І все ж тлумачення може бути більш складним, якщо від розгляду протистояння між ідентичностями перейдемо до дослідження культурних процесів, які нас пов’язують або віддаляють. Ідентичності видаються несумісними, однак бізнесовий і масмедійний взаємообмін між ними зростає. Для того щоб зрозуміти розбіжності між ідеологіями та практикою, я аналізую, як політика надання громадянства впливає на уявлення щодо подібного та відмінного в Європі, Сполучених Штатах Америки і трьох латиноамериканських країнах: Аргентині, Бразилії та Мексиці. Я досліджую критику кожного окремого випадку суперечностей цих моделей, складність їхнього узгодження й водночас потребу досягнення угод за часів, коли глобалізація зближує віддалені держави. Я запитую себе, чи можна утворити публічний транснаціональний простір, в якому культурні концепції та відповідна політика узгоджувалися б одна з одною. Розглядаються чотири моделі: європейська республіканська система універсальних прав, мультикультурний сепаратизм Сполучених Штатів, мультиетнічна інтеграція під егідою національної держави у латиноамериканських країнах і на перетині усього цього мультикультурна інтеграція, яка спонукається засобами комунікації.