Читати книгу - "Астра, Олександр Міхед"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Мене це починало дратувати.
Інші 199 сторінок — нарізка фрагментів із праць Великих мертвих, що їх так ніхто й не прочитає. Платон, Макіавеллі, Пилип Орлик... Імена, що скидалися на бренди, не доступні середньому гаманцеві. Тексти, більшість із яких я прочитав ще до закінчення школи. Але, судячи з того, в якій фінансовій та життєвій дупі я перебував, це не мало особливого сенсу.
Останній вкладений документ — текст «Антигони» Софокла. Повний, без скорочень. Це здивувало найбільше.
Вечір я провів у розшуках інформації про організацію «Астра». Зіставлення різномовних енциклопедій дало небагато.
23
Інститут «Астра» було засновано в Америці на початку 1850-х років. Він постав на уламках кола трансценденталістів Емерсона. Спираючись на ідею Нової Америки з її власною літературою та філософією, філантроп Філ Гудрессон заснував інститут «Астра» у штаті Массачусетс, поблизу Бостона. Астра — назва містечка і, звісно, зірка — символ організації. Організація впроваджувала і толерувала цінність рівного діалогу, сприяла демократії тощо. Одним із ключових інструментів для цього був саме формат семінарів. Під час Другої світової інститут став прихистком для німецьких і австрійських інтелектуалів єврейського походження. У різні роки до опікунської ради входили Черчиль, Горбачов, Кеннеді, Клінтон, Джобс, Гейтс та інші зірки. Директором інституту і фонду від кінця 80-х років був виходець з України Юхим Євгенович Шпігель, професор Гарвардського університету, спеціаліст із медієвістики. Окремі підрозділи було відкрито в Італії, Франції, Німеччині, Ізраїлі та ще десь. Рекламний ролик на сайті інституту мерехтів упізнаваними обличчями від Кондолізи Райс і Барака Обами до Тимошенко з Ющенком та ін. Справдешня глобальна мережа демократії. Принаймні такою видається на перший погляд.
***
Зателефонувала мама і стурбовано попросила приїхати.
Кілька десятків кілометрів напханою маршруткою по роздовбаних дорогах, що нагадували родео, повернули мене до реальності. Бажання зрозуміти, чому ми так живемо, чому ми там, де ми є, пекли мене, і жодні абстрактні балачки філософів-мертв’яків про державу й суспільство не могли цьому зарадити.
За вікном мерехтіли села, засипані снігом. Де-не-де хати ховалися за височезними парканами, огороджені, як феодальні наділи. Уніфікований темно-коричневий паркан китайською стінкою обкручував село. Час від часу назустріч нам по спеціально облаштованих трасах пролітали боліди різнокольорових гоночних машин.
За цими селами, зовсім поруч, були похилені й покинуті хати з розбитими сліпими вікнами. Так вони й чергувалися, ніби чорна смуга з білою. І жоден з античних трактатів, жоден із репортажів із маєтків сучасних олігархів не зміг би без матюків пояснити це все.
Дідусь народився у селі Малівці. Все життя прожив там, лише з однією поїздкою до Москви, в мавзолей. «А то я трупів до того не бачив», — полюбляв він примовляти. Кількість прожитих днів і знання родових історій створювали особливий погляд, яким він дивився на світ. Дивлячись на тих, кому зараз 14—18 років, він уже знав, як складеться їхня доля. Бо знав їхніх прадідів, дідів та інші відгалуження сімейних дерев. Дружина його, моя бабця Софа, «ох і вредною ж була», але померла тихо. Просто відійшла.
Мама стала ще меншою. Ніби робота на землі тягнула її донизу і перетворювала на земляного гнома.
У них із дідом життя текло розміреним темпом зміни сезонів. Головний біль на зміну погоди змінювався болем у попереку після польових робіт. Вони тихо зимували. Поки не помер Вовчик. І «Астра» не дотягнулися до них.
***
Автобус під’їжджав до Малівців — лиш п’ятисекундна зупинка на довгому шляху. Відразу за табличкою «Малівці» автобус перепинили бритоголові з битами в руках. З криками «досмотр» увірвалися в салон. Важкими поглядами двоє у спортивній уніформі оглядали пасажирів.
— Ну що, суки. Зізнавайтесь. Від Стоматолога нема нікого? — сказав той, що у червоному костюмі.
— Ну! Як узнаю, всі зуби на хєр повибиваю, — піддакнув той, що у синьому костюмі.
— Шановні пасажири! Автобус далі не їде. Так шо можете йти на хєр отсюда.
Вони заржали, нависли над водієм:
— Поняв, воділа? А? Хєряч отсюда.
Баби з клунками переполошилися:
— Як це?
— Всіди можна, а сьоні нє?
— Ойойойойой, людоньки, як же я додому попаду?!
— Тіха, — рявкнув червоний костюм, — мєсні можуть вийти. Інші пройдохи — на хєр.
Кілька бабць мовчки з торбами потягнулися на вихід.
— Да шо ж у вас такоє?! — з задніх рядів докинув дід. — Шо за карантін? Опять Чорнобиль.
Бійці витримали паузу, добираючи слова.
— Хуже, діду. Похорон у нас.
— Точно таки Галька-Моторшиця коні двинула, — весело вигукнула бабця, котра якраз проходила повз бійців. Червоний із розмаху заліпив їй підсрачника. Баба вилетіла разом із усіма своїми банками з автобусу на асфальт.
Пасажири посхоплювались з місць.
Синій погрозливо поводив битою. Червоний кричав до розпластаної бабці:
— Ідіотка недоношена! Вовчика хоронимо! Вовчика, пойми! Ти, чмо немощне, не стоїш і мізинця його. А це, блядь, із-за вас Стоматолог його замочив. Із-за вас, сук недорізаних.
Пасажири ошелешено всідалися на свої місця. Я продирався до виходу. Червоний заніс руку:
— А ти куда собрався? Часом не інсургент якій-то? — чомусь йому в голову влетіло дивне слово.
— Я на похорон. Мені сюди, — підходив я ближче. На відстань удару битою.
— Куда лізеш?! — червоний замахується, оцінюючи місце, куди прикластися.
— Стоп-стоп, — стримує його синій, — це ж задрот, я його знаю.
Червоний розминає пальці:
— Щас я йому вхєрячу і подумаєш потом, де ти його бачив.
— Стой, бля. Придурок. Вспомнив. Це Вітя Задрот, друган Вовчика. Вєчно з ним тусувався малим.
Проходжу повз синього. Червоний хапає мене за шкабарки і тягне до себе, відстань між нами, ніби хоче мене поцілувати.
— Слухай сюда, Вітя, — шепоче мені в обличчя, обдаючи пивним штином, — Єслі узнаю, що ти зі Стоматологом попутався, всі кішки на хєр випущу. Поняв?
— Угу, — зміг прошепотіти я, тамуючи шалене серцебиття.
— Ну от і маладєц. Дєду прівєт. Всьо, бабулі, адйос мучачос і шоби вас тут не видно.
***
Про перерозподіл Малівців тоді багато писали. Дискутували про межі місцевого самоврядування і локального безправ’я, яке «було відголоском державного хаосу», писали аналітики «Українського тижня».
Два місцеві міні-олігархи — єдиний стоматолог і хірург на всі руки ділив село з єдиним на весь район адвокатом. Кожен хотів відкрити комплекс, свою маленьку плазу, щоб і попаритись, і дівок вигуляти. Дід, мружачи око, називав це «війною за дом культури». Судові позови перемежовувалися спаленими хатами і відрубаними головами. Поки що худоби.
Війна була не оголошеною. Але відчутною.
Стоматолог із Адвокатом не просто скуповували землі, а й перекуповували цілі
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Астра, Олександр Міхед», після закриття браузера.