Читати книгу - "Астра, Олександр Міхед"

З Вовою Багрянцем, з Вовчиком, як ми всі його називали, ми разом росли. Кожне літо було нашим.

Вовчик був правою рукою Адвоката. З доброго, але трохи пришелепуватого хлопця, який мав дев’ятеро братів і сестер, він перетворився на безконтрольне агресивне падло. Він став тією Фемідою з зав’язаними очима, яка була певна, що творить правосуддя. Хоча крім «бєспрєдєла» не знала нічого іншого.

Родину Багрянців у селі називали ледь не головною бідою та причиною всіх катастроф після розвалу колгоспу. Багрянці штампували дітей, спускаючи всі виплати дітям-чорнобильцям на горілку. Вовчик був найстаршим, і його дитинство закінчилося раніше за всіх. Живі гроші на харчі добував він. Там комусь на городі допоміг, там із колишнього табору при колгоспі здав на металолом деталі, тут забрав, що погано лежало на сусідському подвір’ї. Виклики дільничного, побої батька перемежовувалися першим сексом (про який ми всі і мріяти не могли) з удовілою дояркою, запахом клею «Момент» і першим алкогольним отруєнням. Прямо тут, у нашій халабуді, яку ми ліпили ще разом.

Коли дитинство здавалося безконечним.

А ми і наші батьки — безсмертними.

***

У закритій домовині несли мого друга. Хата Багрянців майже при самому в’їзді до села. Центральна вулиця, імені Незалежності, вела просто на кладовище. Сімейство Багрянців футбольною командою плелося за домовиною, яку несли бійці в різнокольорових спортивних костюмах. Найменші плакали. На обличчях старших — біль і туга. І стражденне бажання випити. Залити біль.

Мати Вовчика, тітка Марія, голосила і надривалась:

— На кого ж ти мене залишив? Куди пішов так рано? Все казав, мамо, не журіться. І як тепер? Яке сонце світить тобі, синочок? Яка свічечка дорогу сповіщає?

Серед Багрянців терся чоловічок, на зріст менший від усіх дорослих. Розгублена посмішка і зиркав на всі сторони. Це й був Адвокат. Він гладив по голові молодших, тримав за руку старших Багрянців. Цієї миті він був політиком, який показував усім — я не покину вас і ваших близьких, підтримаю ваші родини, жодні гроші, звісно, не втамують болі втрати, але ви їх отримаєте.

За домовиною тягнулася юрба, людей 30—40. Більше виглядало в шибки і підглядало крізь дірки в парканах. Кожен мав вирішити для себе — чи йти за тілом Вовчика. Очі і вуха Стоматолога відразу фіксують, хто переметнувся до Адвоката. А це — мінус сотня гривень прибавки до пенсії та мішок гречки, плюс — проблеми і зайві запитання.

Люди Адвоката йшли за домовиною і на плані села ставили хрести на хатах, від яких не було жодного представника на процесії.

Ми підходили до кінця села. Майже при самому кінці стояла хата мого діда. Біля воріт стояли заплакана мати і дід, який тримав шапку в руках, схиливши голову. Хата була майже біля кладовища, і вони мали тужливий вигляд.

Той, хто ставив хрести на плані села, розгублено поставив знак запитання на хаті Варецького.

***

Я не терзав себе слуханням проповідей про безсмертя душі. Підійшов до своїх. Дід мовчки потиснув руку. Мама поцілувала мене в щоку. Її ніс був мокрим.

***

У селі ніколи не буває нормальних смертей. Так ніби смерть веде власний список, кожного разу намагаючись спробувати новий спосіб убивства. Дядька Івана збила вантажівка, точніше знесла півголови боковим дзеркалом, коли він їхав на велосипеді. Тітка Маняша згоріла в сараї. Придурки Ваньо і Ланьо, брати, які паскудили моє дитинство, коли Вовчика не було поруч, розбилися на мотоциклі. Залізний штир, яка стирчав просто з асфальту, прохромив одному з них череп.

А самогубців і сама смерть не змогла би пригадати.

Ніхто не знав точно, як помер Вовчик. Але тіло його об’їли вовки чи лисиці. Звірі-плакальниці по-своєму обмили тіло.

У закритій домовині несли рештки. Частини тіла мого друга.

***

— Останнім часом він зовсім двинувся. Може, й передоз був. Хто зна? Він же на наркотики присів. Коловся. Чого сюди ще Стоматолога приплітать? — обурювалася мама, накидаючи мені вже третю повну тарілку налисників, — їж, давай.

— Дочко, не мели дурного, — прикрикнув дід.

— Завжди так, не мели, не мели. А правду знати ніхто не хоче. Що вам сказали, у те й повірили. Своєї голови нема...

— Дочко, перестань. Якщо хтось почує...

— І що вони зроблять? А? Батьку, а як же можна у страху жити? Взяли всіх за горлянку. Пани познаходилися.

— Дочко, нічо ти не знаєш, — захитав головою дід.

— Нічого? А те, що всіх нас повбивають, як бидло? А?

— Дочко, нічо ти не знаєш, — повторив дід, — Бачу, нічому ти так і не навчилася.

Дід повільно підвівся і пішов дивитися телевізор у свою кімнату.

— А ти чого вуха розвісив? А? Давай, млинці вже доїдай.

***

Маму непокоїла ще одна історія. Кілька днів тому в селі з’явилася незнайома чорна машина з київськими номерами. Повільний проїзд вулицею та намагання зав’язати розмову з Галчихою, продавчинею магазину «Волошка», відразу ж нашорошили всіх. Особливо маму.

Бо розпитували вони з-поміж іншого і про Варецьких.

***

— Галчиха каже, нічого такого. Це точно не люди Стоматолога чи Адвоката. Ті і так знають все про всіх. І просто беруть своє. Галчиха каже, відразу видно, що люди серйозні. Гебісти якісь, — мама зробила паузу, — синок, ти нічо такого не наробив? Може, хочеш щось мені сказати?

Вже зараз я знаю, що система «Астри» дала тоді збій. Один із небагатьох випадків, коли попередній відбір учасників семінару і збирання інформації про них не було проведено таємно.

Стоматолог і Адвокат так нашорошили селян, що будь-які чужинці відразу ж викликали підозру. І навіть купівля простроченого морозива «Три ведмеді» не могла надурити Галчиху. Хоча система і дала збій, але «Астра» вже мала своїх заручників. Про всяк випадок.

Я нічого не міг відповісти матері. І точно не пов’язував участі в «семінарі особистісного розвитку» з появою гебістів.

Ввечері краще було не потикати носа з хати. Поминки Вовчика закінчилися п’яним розгулом. Гармошка та аудіосистема в машині бійців у спортивних костюмах. По селу вили собаки. Мене ж чекав «Правитель» Макіавеллі. І ще один крок назустріч Семінару.

***

Тієї ночі мені вперше приснився Вовчик. Це був навіть не сон. Реалістична мандрівка у власні спогади.

Нам по 12 років. Той вік, коли ми почали будувати халабуди на деревах не для ігор у козаки-розбійники. Нам потрібна була своя територія. Сховок для