Читати книгу - "Дівчата, Емма Клайн"

— Ой, зачекайте, його подружка з Веніс? — здається, Джуліан раптом почав енергійніше реагувати. — Як ще раз, ви кажете, вас звати?

—Іві Бойд, — сказала я, і те, як різко змінилося його обличчя, здивувало мене: часткова ясність і справжній інтерес.

— Зачекайте, — сказав він, забравши руку від дівчини, і вона сердито глянула на нього за це. — Ви та леді?

Можливо, Ден розповідав йому, наскільки кепськими були мої справи. Ця думка збентежила мене і я рефлекторно торкнулась обличчя. Стара, ганебна звичка з підліткового віку, неначе я хотіла прикрити прищик. Як завжди, рука на підборідді, теребить рота. Неначе так я не привертала б до себе уваги, у такий спосіб роблячи лише гірше.

Джуліан тепер був схвильований.

— Вона була в цьому культі, — розповідав він дівчині. — Еге ж? — запитав він, повернувшись до мене.

У мене в животі утворилася западина. Джуліан і далі різко дивився на мене в очікуванні. Його дихання було хмільне і п’яне.

Того літа мені було чотирнадцять. Сюзен було дев’ятнадцять. Ми іноді курили фіміам, який спричиняв млявість і поступливість. Сюзен читала старий випуск «Плейбоя». Ми приховували непристойні яскраві поляроїди і обмінювалися ними, як бейсбольними картками.

Я знала, як легко це могло статися, минуле зовсім поруч, неначе безпорадна пізнавальна помилка оптичної ілюзії. Загальна атмосфера дня була пов’язана з певними окремими предметами: шифоновий шарф моєї матері, вологість розрізаного гарбуза. Певні форми тіней. Навіть спалах сонячного світла на капоті білого автомобіля міг викликати моментальне збурення в мені, передбачаючи невеличку щілину повернення. Я побачила стару помаду фірми «Ярдлі» — тепер не косметика, а лише крихкий віск, — яку продавали в Інтернеті майже за сотню доларів. Тож дорослі жінки могли знову відчути її запах, хімічний склад. Як сильно люди хотіли цього — знати, що їхнє життя вирувало, що колишня особистість досі існує всередині них.

Було стільки речей, які повертали мене в минуле. Присмак сої, дим у чийомусь волоссі, вкриті травою пагорби, що біліють у червні. Розташування дубів і валунів, яке я бачила краєм ока, могло різко відкрити щось у моїх грудях, долоні ставали слизькими від адреналіну.

Я очікувала на відразу від Джуліана, можливо, навіть страх. Це була б логічна реакція. Але я була збентежена тим, як він на мене дивився. В його погляді було щось на зразок благоговіння.

Його батько, мабуть, розповів йому. Літо в будинку, що обсипається, засмаглі маленькі дітки. Коли я вперше спробувала сказати Денові, в ту ніч, коли у Веніс згасло світло і ми сиділи при свічках, у вирішальній інтимній обстановці, він вибухнув від сміху. Помилково сприйнявши тишу в моєму голосі за жартівливий тон. Навіть після того, як я переконала Дена, що говорю правду, він розповів про ранчо, на якому було вчинено такий же пародійний жарт. Це нагадувало фільм жахів з поганими спецефектами, неначе підвісний мікрофон опустили в кадр, щоб кривавій бійні надати відтінку комедії. Я відчувала полегшення від перебільшення моєї віддаленості, віднесення моєї участі до збірки чергових історій.

Допомогло те, що про мене не згадувалося в більшості книжок. Ні в книжках з м’якими обкладинками, кривавими назвами, глянцевими сторінками з фотографіями з місця злочину. Ні в менш популярних, але більш докладніших томах, написаних прокурором, насичених деталями, навіть такими, як неперетравлене спагеті, яке вони знайшли в шлунку маленького хлопчика. Кілька рядків, у яких колишній поет згадав про мене, заховалися в книжці, наклад якої було повністю розпродано. Книжці, у якій автор неправильно написав моє ім’я, до того ж, ніяк не пов’язавши його з моєю бабусею. Той же поет також заявив, що ЦРУ готує порнофільм з одурманеною від наркотиків Мерлін Монро в головній ролі, що ці фільми продаються політикам і главам іноземних держав.

— Це було дуже давно, — сказала я Саші, але її обличчя нічого не виражало.

— Та все ж, — радісно сказав Джуліан. — Я завжди думав, що це було красиво. Божевільно, але красиво, — сказав він. — Невдалий прояв, однак прояв. Артистичний імпульс. Треба зруйнувати, аби створити всі ці штучки індуїзму.

Я б сказала, що він сприймав моє спантеличення і шок як підтвердження.

— Господи, я не можу навіть уявити, — сказав Джуліан. — Фактично бути серед чогось подібного.

Він чекав на мою реакцію. Я відчувала запаморочення в пастці світла кухні: невже вони не помітили, що в кімнаті надто багато світла? Я навіть не могла розібрати, чи гарною була дівчина. Її зуби мали жовтуватий відтінок.

Джуліан підштовхнув її ліктем.

— Саша навіть не здогадується, про що ми говоримо.

Майже кожен знав принаймні про одну з подробиць. Діти з коледжу іноді одягалися, як Рассел на Хелловін, руки вимащуючи кетчупом, випрошеним в їдальні. Група блек-метал використала серце на обкладинці альбому, таке ж нерівне серце, як Сюзен залишила на стіні Мітча. У крові жінки. Але Саша, здавалось, була така юна, чому вона мала б чути про це? Чому б це мало її цікавити? Вона, безперечно, була глибоко переконана, що в житті відбувається лише так, як відбувається на її власному досвіді. Неначе є лише єдиний можливий шлях перебігу подій, неначе роки ведуть тебе коридором до кімнати, у якій на тебе чекає твоє незмінне я — незріле, готове до розкриття. Іноді так сумно усвідомлювати, що ти ніколи там не був. Що ти прожив усе життя, швидко пронісшись поверхнею, а роки минали, не знаючи щастя.

Джуліан пестив волосся Саші.

— Це була гучна справа, чорт забирай. Хіпі вибивають людей у Марині.

Його обличчя виражало знайомий запал. Таке ж завзяття було в людей на онлайнових форумах, які, здавалось, ніколи не стихнуть чи втратять інтерес. Приймаючи вже відомий тон, вони боролися за право приміряти маску освіченості, ховаючи справжню підступність своїх старань. Що вони шукали серед усієї банальності? Неначе погода того дня мала якесь значення. Якщо розглядати досить довго, важливим здається кожен штрих: станція, на яку було налаштовано радіо на кухні Мітча, кількість і глибина колотих ран. Як тіні, мабуть, мерехтіли саме на тім авто, коли воно під’їжджало саме до тієї дороги.

— Я була з ними всього лише протягом кількох місяців, — сказала я. — Не так уже й багато.

Джуліан, здається, розчарувався. Я уявила жінку, яку він