Читати книгу - "Дівчата, Емма Клайн"

Однак мені знову судилася самотність. Я була вже майже дружиною, але втратила чоловіка. Мене вже майже впізнавали, як подружку. А тоді все зникло. Ночі, коли я постукуванням пальця вимикала лампу біля ліжка і опинялась у недбалій, самотній темряві.

Час, коли я думала з жахом, накручуючи себе, що нічого з усього цього не було подарунком. Що після вироку Сюзен довелося пережити виправлення, тюремні біблійні угруповання та інтерв’ю під час нагальних новин, закінчення коледжу в режимі пересилки поштою. Моя ж історія — гнітюча історія одного зі свідків, мандрівника без кримінальності, трохи сповнена надій, а трохи жаху, що ніхто не приходив до мене.

Зрештою, це була Гелен, вона все розповіла. Їй було всього лише вісімнадцять і вона досі прагнула уваги — я була здивована, що їм удавалося ухилятися від в’язниці так довго. Гелен упіймали в Бейкерсфілд, коли вона скористалась украденою кредиткою. Протримавши її всього лише тиждень в окружній в’язниці, вони мали відпустити її, але вона не змогла не похвалитися своїй сусідці по камері. По телевізору для спільного користування в кімнаті для відпочинку показували інформаційне повідомлення перебігу розслідування вбивства.

— Дім насправді набагато більший, ніж видається на цих фотографіях, — сказала Гелен своїй сусідці по камері. Я можу уявити Гелен: недбалу, з висунутим уперед підборіддям. Її сусідка по камері, мабуть, проігнорувала її з першого разу. Закотила очі на дівоцькі порожні слова. Але тоді Гелен продовжила далі, і раптом жінка вже почала слухати уважно, підраховуючи гроші за винагороду, пом’якшення вироку суду. Спонукала дівчину розповідати дедалі більше, говорити, не зупиняючись. Гелен, мабуть, лестила увага, тож вона розмотувала все ниточка за ниточкою. Можливо, навіть перебільшуючи, розтягуючи примарні пробіли між словами, неначе розповідала історії про привидів перед сном. Ми всі хочемо, щоб нас помітили.

…

Їх усіх арештують наприкінці грудня. Рассела, Сюзен, Донну, Ґая та інших. Поліція влаштувала облогу на їхнє наметове містечко в Панамінт-Спрінгсгс: порвані бавовняні спальні мішки і сині нейлонові тенти, погасле вогнище. Рассел пустився тікати, коли вони прийшли, неначе він міг випередити увесь наряд поліції. Мигалки поліцейських авто блимали в безбарвно-рожевому ранковому світлі. Як жалюгідно швидко Рассела схопили, змусили стати на коліна в чагарниках, руки покласти за голову. Ґай у наручниках зі збентеженням усвідомлював, що були обмеження в тій показній хоробрості, яка занесла його так далеко. Маленьких дітей запхали всіх у фургон соціальних послуг, вкутавши в ковдри і роздавши холодні сандвічі з сиром. Їхні животи були роздуті, а в головах кишіли воші. Представники закону поки що не знали, хто що зробив, тож Сюзен була однією з юрби худорлявих дівчат, які пінилися, мов скажені собаки, і ставали млявими, коли поліція намагалась одягти на них наручники. Їхній опір відображав неймовірну гідність — ніхто з них не тікав. Навіть наприкінці дівчата були сильніші за Рассела.

Того ж тижня в Кармелі випаде сніг, ніжно спускатимуться білосніжні сніжинки. Заняття скасували, морозець потроху скрипів під підошвами, коли ми в джинсових куртках проходили через плац. Це було неначе останній ранок на землі і ми вдивлялись у сіре небо, мов наближалося велике диво, проте це все розтануло менше ніж за годину.

Я була на півдорозі назад до автостоянки пляжу, коли побачила чоловіка. Він ішов до мене. На відстані у сто ярдів. Його голова була поголена, зухвало виставлені напоказ контури черепа. Він був одягнений у дивну футболку — його шкіра почервоніла від вітру. Мені не хотілося почуватися так тривожно, як я почувалася. Безпорадне перерахування фактів: я була сама на пляжі. Досі далеко від автостоянки. Навколо не було нікого, крім мене і цього чоловіка. Різко окреслені скелі, кожна смужка і порух лишайника. Вітер хльостав мене волоссям по обличчю, приводив його у безлад і завдавав шкоди. Згортаючи пісок у борозни, я і далі йшла в його напрямку, змушуючи себе не змінювати ходи.

Тепер відстань між нами була в п’ятдесят ярдів. Його м’язисті руки. Брутальний вигляд лисого черепа. Я уповільнила крок, проте це не мало значення — чоловік досі жваво прямував у моєму напрямку. Він ішов так, що його голова підстрибувала, неймовірно різко посмикуючись.

«Камінь, — подумала я. Він підніме камінь. Він проб’є мені череп, мій мозок витече на пісок. Він стискатиме моє горло руками, аж доки моя трахея не сплющиться».

Дурниці, про які я думала: Саша і її солоний, дитячий рот. Як сонце освітлює верхівки дерев, посаджених уздовж дороги з мого дитинства. Чи знала Сюзен, що я думаю про неї. Зрештою, як мати, мабуть, просить милості.

Чоловік наближався до мене. Мої руки зів’яли і спітніли. «Будь ласка, — думала я. — Будь ласка». До кого я зверталась? До чоловіка? До Бога? До того, у чиїх руках тепер усе було.

І ось він уже просто переді мною.

«Ох, — подумала я. — Ох». Бо він був просто звичайним чоловіком, безневинним, кивав головою, вклавши білі навушники у вуха. Просто чоловік, який гуляв пляжем, насолоджуючись музикою, слабким сонячним промінням, що пробиралось крізь туман. Він усміхнувся, проходячи повз, і я усміхнулась у відповідь, як ми усміхаємося до будь-якого незнайомця, будь-якої особи, яку ми не знаємо.

Подяки

Я хочу подякувати Кейт Медіна і Біллу Клеґ за їхнє неоціненне керівництво. Дякую Анні Пітоняк, Дерріл Хеґуд, Пітеру Менделсунд, Фреду і Ненсі Клайн, а також моїм братам і сестрам: Ремсі, Хілері, Меґан, Елсі, Меймі і Генрі.

Примітки

1

Бентлайн — револьвер системи Кольта на основі всесвітньовідомого «миротворця», дістав назву від псевдоніма американського письменника Неда Бантлайна.