Читати книгу - "Дівчата, Емма Клайн"

І це була правда. Я не казала нічого. Моє мовчання тримало мене в царстві таємничості. Так, я була налякана. Частково можна було б пов’язати моє мовчання і зі страхом, який виникав навіть згодом, після того, як Рассел, Сюзен та інші були у в’язниці. Але було і ще дещо. Безпорадні думки про Сюзен, яка іноді фарбувала свої соски дешевою помадою. Сюзен, яка ходила з брутальним виглядом, неначе була переконана, що ти збираєшся щось від неї забрати. Я не розповідала нікому, бо хотіла, аби вона була в безпеці. Бо хто ще буде її любити? Хто тримав Сюзен коли-небудь на руках і говорив, що її серце вистрибує з грудей, хто мав собі таке на меті?

Мої долоні спітніли, але я не могла витерти їх об джинси. Я намагалася осмислити цей момент, затримати образ Сюзен у своїх думках. Сюзен Паркер. Атоми упорядковуються вперше з того часу, як я помітила її в парку. Як її уста усміхалися мені.

Ніхто по-справжньому не дивився на мене, крім Сюзен, тож вона встановила мій обрис. Її погляд пом’якшував мою внутрішню вісь так легко, що навіть, здавалось, її фотографії брали мене на приціл і загорались особистим значенням. Те, як на мене дивилася вона, сильно відрізнялося від того, як Рассел, бо поглядом вона охоплювала і його: це робило його і всіх інших меншими. Ми були з чоловіками, ми дозволяли їм робити, що завгодно. Але вони ніколи не дізнаються про ту часточку нас, яку ми приховували від них, — вони ніколи не відчують нестачі і навіть не дізнаються, що було ще дещо, чого їм варто було пошукати.

Сюзен була недобра особистість. Я розуміла це. Проте тримала це усвідомлення на відстані. Як висловився коронер, каблучка і мізинець лівої руки Лінди були відокремлені, оскільки вона намагалася захистити своє обличчя.

Сюзен, здавалось, дивилася на мене, неначе тому могло бути якесь пояснення, але тоді легке шарудіння за лобовим склом автобуса привернуло її увагу — навіть тоді вона реагувала на кожен порух Рассела — і її оповила атмосфера діловитості.

— Гаразд, — сказала вона, посилаючись на цокання невидимого годинника. Я фактично прагнула погроз. Бодай якихось ознак, що вона повернеться, що я повинна боятись її, чи щоб змалювала своє повернення певною комбінацією слів.

Відтоді я бачила її ще лише на фотографіях і в репортажах новин. Та все ж. Я ніколи не могла собі уявити її неповоротну відсутність. Сюзен та інші завжди існуватимуть для мене; я вірила, що вони ніколи не помруть. Що вони ширятимуть вічно на тлі буденного життя, кружляючи над автомагістралями і краями парків. Рухаючись завдяки силі, яка ніколи не стихне чи послабшає.

Сюзен злегка знизала плечима того дня, перш ніж спуститися по трав’янистому схилі і зникнути в автобусі. Її усмішка нагадала певну дивину. Неначе ми мали зустрітись у певний призначений час і місце, але вона знала, що я забуду.

Я хотіла вірити, що Сюзен викинула мене з машини, бо бачила, що ми різні. Бо їй було очевидно, що я не змогла б нікого вбити, для Сюзен було ясно, що в машині я через неї. Вона хотіла захистити мене від того, що мало статися. Це було легке пояснення.

Але був також і заплутаний факт.

Вона, мабуть, відчувала відразу, роблячи те, що зробила, завдаючи ударів ножем знову і знову, немов намагаючись захистити себе від шаленої нудоти: відразу, яка мені не здавалася незнайомою.

Відраза виникала легко. Безупинно змінювалася роками: незнайомець на ярмарку лапнув мене за промежину через шорти. Чоловік на тротуарі кинувся до мене, а тоді засміявся, коли я ухилилася. Вечір, коли старший чоловік запросив мене до ресторану, хоч я не була достатньо дорослою бодай для того, щоб любити устриці. Мені ще не було двадцяти. До нашого столика приєднався власник, а також відомий кінорежисер. Між чоловіками зав’язалася палка дискусія, абсолютно ігноруючи мене: я теребила в руках цупку серветку, пила воду. Вдивлялася в стіну.

—Їж свої овочі! — раптом накричав на мене кінорежисер. — Ти ж підліток.

Кінорежисер хотів дати мені зрозуміти те, що я і так знала: у мене не було влади. Він бачив мою нужденність і використав це проти мене.

Відраза до нього виникла в мене негайно. Неначе до першого ковтка зіпсованого молока, коли гнилизна вдаряє в ніздрі, заповнює усю голову. Кінорежисер сміявся з мене, разом з іншими і старший чоловік, який згодом покладе мою руку на свій член, коли підвезе мене додому.

Нічого з цього не було рідкістю. Такі речі траплялися сотні разів. Можливо, і більше. Відраза, яка вібрувала під поверхнею мого дівочого обличчя, — думаю, Сюзен розпізнала її. Звичайно, моя рука передбачила б вагу ножа. Це особливий дар людського тіла. Було стільки всього, для руйнування.

Сюзен зупинила мене, щоб я не зробила того, на що могла б бути здатною. Так вона відпустила мене у світ, як уособлення дівчини, якою їй не бути. Вона ніколи не вчитиметься у школі-пансіонаті, а я ще могла, і вона прогнала мене, як посильного її власного «Я». Сюзен дала мені його: плакат з гавайським пейзажем на стіну, пляж і синє небо, як найменший спільний знаменник фантазії. Шанс відвідувати уроки поезії, залишати кульок з пранням за дверима і в дні батьківських відвідин їсти стейки, просочені сіллю і кров’ю.

Це був подарунок. Що я зробила з ним? У житті не все складалося так, як гадалося. Я закінчила школу-пансіонат, два курси коледжу. Прожила марно десять років у Лос- Анджелесі. Я поховала спершу матір, а відтак і батька. Його волосся стало рідким і розтріпаним, як у дитини. Я сплачувала рахунки і купувала бакалію, перевіряла зір, а дні відкришувалися, як осколки від скелі. Життя — це постійний відхід від краю.

Були моменти забуття. Літо, коли я їздила до Жасмін у Сіетл після того, як вона народила першу дитину — коли я побачила, як вона стояла на тротуарі з волоссям, захованим під пальто, роки вивільнились, і я знову стала почуватися на якусь мить милою і безневинною дівчиною, якою колись була. Рік з чоловіком з Орегону, на нашій кухні ми розвішували вазони, на сидіння авто стелили індійські покривала, аби прикрити дірки. Ми їли холодні лаваші з арахісовим маслом і гуляли по мокрій траві. Ходили в похід на пагорби біля каньйону «Хот Спрінс», уздовж берега, недалеко від компанії, яка