Читати книгу - "Життя за життям, Кейт Аткінсон"

Межа між життям і смертю тонка. Її батько писав портрети можновладців, а тоді послизнувся на турецькому килимі на сходах, хильнувши доброго коньяку.

Тіло знайшли біля підніжжя сходів аж на ранок. Ніхто не почув ані як він упав, ані крику. Він саме почав портрет герцога Балфура. І не закінчив. Звісно.

Ані мати, ані донька не усвідомлювали, як він тринькав гроші. Виявилося, він був пристрасний картяр, де тільки не грав. На випадок наглої смерті заощаджень не мав, тож уже незабаром ошатним будиночком у Мейфері нипали кредитори.

Виявилося, жили вони в картковому будинку. Тіффіна довелося продати. Це розбило Сильвії серце. Здається, за поні вона горювала більше, ніж за батьком.

— А я думала, жінки — його єдиний грішок, — примовляла мати, схилившись над валізою, ніби позувала для п’єти.

Довелося звикати до шляхетної, чеснотливої бідності. Сильвіїна мати зблідла, краса спливла з лиця, жайворонки вже не ширяли над головою, і вона швидко всохла на сухоти. Від долі модельки сімнадцятирічну Сильвію порятував чоловік, із яким вона познайомилася на пошті.

Г’ю. Нова зірка заможного банківського світу. Втілення буржуазної респектабельності. Про що ще мріяти красивій дівчині без копійки за душею?

Лотті, як на диво, померла, не завдавши нікому зайвих клопотів, і Г’ю із Сильвією тихо побралися на Сильвіїне вісімнадцятиліття. («Ну ось, — сказав Г’ю, — тепер ти ніколи не забудеш річницю нашого шлюбу»).

Медовий місяць провели у Франції, у прегарному quinzaine у Довілі, а тоді зажили безжурно в передмісті Біконсфілда, у домі, що стилем невловно нагадував неокласицизм Лаченса. Там було все, про що тільки можна мріяти, — простора кухня, вітальня з виходом на газон, ошатна їдальня та кілька спалень, які тільки й чекали на дітей. З торця навіть була кімнатка, яку можна обладнати під кабінет для Г’ю.

— Це буде моя бурчальня, — розсміявся він.

Будинки стояли на шанобливій відстані один від одного. Навколо тяглися луки і гаї, і ліс зі дзвониками, через який біг потічок. А маленька залізнична станція, ба навіть не станція, а просто зупинка, дозволяла Г’ю менше ніж за годину дістатися до банку.

— Сонна лощина, — розсміявся Г’ю й галантно переніс Сильвію через поріг.

Житло було відносно скромне, не до порівняння з Мейфером, та все ж трохи понад їхню спромогу. Фінансова легковажність заскочила їх обох зненацька.

*

— Дім треба якось назвати, — сказав Г’ю. — Лаври, Сосни, В’язи...

— Але нічого із цього в саду не росте, — відказала Сильвія. Вони стояли перед французькими вікнами у свіжопридбаному домі і вдивлялися у занедбаний газон.

— Треба знайти садівника, — сказав Г’ю.

Порожнім домом котилося відлуння. Його ще не почали заповнювати килимами Войзі, тканинами Морріса та іншими окрасами дому XX століття.

Сильвія краще в універмазі оселилася б замість цього ще не названого подружнього гніздечка.

— Зелені акри, Виднокраї, Осоння? — пропонував Г’ю, обнявши свою молоду дружину.

— Ні.

Попередній власник безіменного дому розпродав майно і переїхав до Італії.

— Ти тільки собі уяви, — мрійливо протягнула Сильвія. У дитинстві вона з батьком рушила у велике турне Європою й побувала в Італії, доки мати лікувала легені в Істборні.

— Та там же самі італійці, — зневажливо порхнув Г’ю.

— Точно. У цьому й приваба, — сказала Сильвія, вивертаючись із його рук.

— Може, назвемо його Дахи? Чи Милий дім?

— Припини.

З кущів вигулькнула лисиця й перетнула газон.

— Ти тільки поглянь, — сказала Сильвія. — Геть як домашня. Мабуть, звикла, що тут нікого нема.

— Сподіваюся, вона не наведе сюди мисливців, — сказав Г’ю. Звір був шкура і кістки.

— Це самичка. Вона годує малят, соски видно.

Г’ю аж кліпнув, почувши такі відверті слова з вуст своєї молодої дружини, яка ще недавно була незайманкою. (Принаймні так припускалося. На це сподівалося).

— Поглянь, — прошепотіла Сильвія. З трави визирнуло двоє лисеняток і заходилося чубитися. — Такі милі!

— Їх вважають паразитами.

— Може, лиси думають, що це ми — паразити, — відрубала Сильвія. — Лисячий закут, ось як треба назвати дім. Ні в кого більше такого немає, у тому суть.

— Ти серйозно? — завагався Г’ю. — Якось це химерно. Звучить як книжка для дітей. «Дім у Лисячому закуті».

— Химери ще нікого не вбили.

— Строго кажучи, — не вгавав Г’ю, — хіба дім може бути закутом? Він може лише стояти в закутку.

То он що таке шлюб, — подумала Сильвія.

*

У кімнату обережно зазирнуло двоє дітей.

— Он де ви, — усміхнулася Сильвія. — Морісе, Памело, знайомтеся з вашою маленькою сестричкою.

Вони тривожно підступили до колиски, мовби не знали, що на них чекає. Сильвії згадалося, що вона почувалася так само, коли підійшла до батькового тіла у дубовій труні, кунштовно оправленій міддю (труну ласкаво оплатила Королівська академія). А може, вони просто побоювалися місіс Ґловер.

— Знову дівчинка? — пробурчав Моріс. Йому було п’ять, на два роки старший за Памелу — єдиний чоловік у домі, доки Г’ю в роз’їздах. «Поїхав у справах», — повідомила Сильвія, хоча насправді Г’ю поспіхом перетнув Канал, аби порятувати свою нерозумну молодшу сестру з лап старшого чоловіка, з яким та втекла до Парижа.

Моріс тицьнув пальцем немовляті в обличчя, і те прокинулося й стривожено запищало. Місіс Ґловер крутнула Морісові вухо. Сильвія скривилася, але Моріс стоїчно стерпів біль. Сильвія подумки відзначила, що потрібно поговорити з місіс Ґловер, коли вона почуватиметься на силі.

— Як назвете? — спитала місіс Ґловер.

— Урсула. Я назву її Урсула. Це значить «ведмедиця».

Місіс Ґловер похитала головою, але нічого не сказала. У середнього класу свої примхи. Свого любого синочка вона назвала просто — Джордж. Вікарій, який його хрестив, сказав, що «з грецької Це перекладається як „землероб“», і Джордж справді працював плугатарем на фермі при маєтку Еттрінґем-голл, мовби ім’я визначило його долю. Не те щоби місіс Ґловер забивала собі баки долею. Чи, як на те пішло, греками.

— Що ж, я побіжу, — сказала місіс Ґловер. — На обід буде добрий м’ясний пиріг. І єгипетський пудинг на десерт.

Сильвія поняття не мала, що таке єгипетський пудинг. Їй уявлялися піраміди.

— Нам усім треба підживити сили, — докинула місіс Ґловер.

— І то правда, — сказала Сильвія. — Погодую-но Урсулу!

Незримий знак оклику її роздратував. Сильвія й сама не розуміла, чому з місіс Ґловер весь час