Читати книгу - "Троє на Місяці, Ющук Іван"

Я почну худнути.

– Яка маса твого тіла? – раптом, не розтуляючи рота, запитав шестиногий пес.

– Що, що? – не зрозумів Незнайко.

– Друг висловився науковим стилем, – пояснив йому Граматик. – А якщо сказати по‑простому, розмовним стилем, то це означав: скільки ти важиш?

– А‑а, он воно що, – розчаровано буркнув Незнайко. – Торік восени на току я зважувався, то було за п'ятдесят кілограмів. А тепер, може, й шістдесят.

Друг підвів голову до Незнайка, і знову почувся його розмірений голос:

– На кораблі під час польоту не повинно бути ніякої зайвої маси, бо всяка додаткова кількість її потребує додаткової кількості пального для падання кораблеві потрібної початкової швидкості. А для підняття додаткової кількості пального потрібна в свою чергу нова додаткова кількість пального. Зайвий вантаж не тільки не відіграє ніякої функціональної ролі в системі, а й перешкоджає її діяльності.

Незнайко потупцював ще якусь хвилину на місці – хлопці зніяковіло мовчали.

– Тільки ж, хлопці, не забудьте для природознавчого музею привезти каміння, черепашок… Ну, я пішов, – і Незнайко, махнувши рукою, рушив у бік верболозів.

– То ти сам усе зробиш? – запитав навздогін йому Капітан.

– Не турбуйтеся. Усе буде як слід, – долинув із темряви Незнайків голос. – Там залишилося небагато роботи.

Над селом залягла тиша. Тільки у верболозах невтомно витьохкували солов'ї. А потім із сусідньої вулиці, звідти, де, наче космічні ракети, бовваніли дві тополі, почулася тиха пісня:

Місяць на небі, зіроньки сяють,

Тихо по морю човен пливе…

– Оксана ще не спить, – мрійливо промовив Капітан. – А чуєш, як бузок пахне? У всіх уже перецвів, а біля їхньої хати ще й досі цвіте. Оксана розказувала, що її батько напровесні частину кущів снігом обгортає, щоб вони пізніше розвивалися.

А пісня линула, і молодіш місяць плив над обрієм, сповнений незвіданих таємниць. І відносив мрію в безмежні далі. Загадково миготіли зорі – очі неосяжного космосу. Чи вони хотіли сказати щось важливе й радісне, чи застерегти перед чимось тривожним? А чи, може, це просто байдужа цікавість?

Хлопці хвилину стояли мовчки, як перед далекою дорогою. Потім Граматик переступив з ноги на ногу, даючи знак, що збирається йти.

– Отже, зараз я вже можу відповісти на твоє зашифроване запитання, – порушив мовчанку Капітан. – Стартуємо…

Зв'язок, сюжет, арф'яр, в'юн, цятка, тьмяний, реп'ях, ясно, абиякий, звук, імпульс, огороджений, сифон, азот, ніша, оцінка, хвалити, об'єкт, цілющий, легко, дивно, опора, хід, ячний, м'ята.

Ключ.  Запиши підряд спочатку всі слова, у яких є губні приголосні звуки, а потім – у яких є шиплячі. Інформацію приховано в перших буквах виписаних слів.

IV. Вогняна куля

Той першочервневий ранок у Келеберді видався незвичайний. Хто встав удосвіта, коли небо на сході ще тільки починає ніжно світитися, той бачив і чув.

Сонце було ще за обрієм, а вже поперед себе послало гінців – сріблясті промені. І вони заходилися розмальовувати й прикрашати хмаринки по небу, лаштуючи тріумфальний шлях своєму господареві. Спочатку яскраво‑золотистим блиском обвели ближчі хмарки, потім додали червоних барв і бризнули на дальші, а окремі пурпурові крапельки залетіли аж на півнеба.

Закукурікали півні на сідалах, захоплені зненацька срібним дзвоном променів. І хвиля за хвилею з кінця в кінець селом покотилася їхня пісня на славу ранкового сонця. Вторуючи їм, стримано то тут, то там глибокими альтами замукали корови, даючи знати своїм господиням, що пора їх доїти. Де‑не‑де вкраплювалося ґелґотання гусей, кудкудакання несучок, свиняче порохкування.

І раптом село заворушилося. Мов хто на сполох ударив. Гамір, рипіння, гупання дверей, бряжчання відер заполонили Келеберду.

Але найдивніше було те, що в жодній хаті ніхто не шепотів, не просив, не гукав: "Синочку, вставай, корову на росу пора гнати", чи: "Лежню, підводься, доки будеш хропіти? Он худобина в хліві голодна", або: "Донечко, сонечко, розплющ оченята". Навпаки, мамам треба було стримувати своїх синів та дочок, щоб вони не вставали так рано.

– Чого ти ні світ ні зоря схопився? Я ще й корови не доїла. Ти ж хоч перекуси що‑небудь.

– Та швидше, мамо, доїть, пожену вже на росу. Це на одному кутку Келеберди. А на іншому:

– Куди ти драбину потяг? Куди? Тільки ж не кинь її там у лозах! Додому принеси! Бо я тебе знаю – аби з дому…

А ще на іншому:

– Хоцу кататися на якеті! Хоцу на Місяць їтіти!

– Полетиш ще, полетиш! А зараз сни! Спокою з тобою нема, щоб ти здоровий ріс, дай хоч попоратися.

Можна було почути таку розмову:

– Уже тиждень теслярську сокиру шукаю. Бригадир сказав кілля повбивати та дріт натягти від верболозів, а, то худоба геть‑чисто картоплю перетолоче. Ти часом не знаєш, де вона, вітрогоне?

– Вона ж, тату, он там, у сінях, за діжкою стоїть. Розгублений батько бубонить собі під ніс:

– Завжди засунуть кудись.

Але вже через хвилину його басовитий голос гучнішає.

– То твоїх рук справа, шибенику! Ти що, цвяхи сокирою рубав, чи що? Скільки кажу: не чіпай мені теслярської сокири… А до нього – як об стіну горохом… Геть пощербив, зачовпав…

Хто був того ранку на Канівських горах, той від несподіванки не міг отямитися, дивлячись на Келеберду.

Мчали промені зі сходу, світлішав поволі широкий Дніпро, вбираючи в себе всю неповторну красу літнього неба. І раптом… Чи то з‑за обрію, з‑за келебердянських садків, чи з верболозів над Дніпром випорснула вогняна куля. І вдарила могутня хвиля світла й затопила гори, побігла лісами. Міріади діамантових намистинок заграли в росяній траві. Принишкло на мить у здивуванні щебетливе птаство.

Замовкли і люди. Тільки в кого‑не‑кого вихоплювалося мимохіть:

– Яке диво!

Але хлопці – Капітан і Граматик – не чули ні збуджених вигуків у Келеберді, ні здивованого шепоту на Канівських горах. Вони разом з Другом…

Кла(т, д)ка, ві(х, г)тик, ле(х, г)кий, пу(х, г)кий, сте(ш, ж)ка, ні(х, г)ті, моло(т, д)ьба, бли(с, з)ько, мабу(т, д)ь, ди(п, б)ки, боро(т, д)ьба, кни(ш, ж)ка, мере(х, г)тіти, ва(ш, ж)ко, змо(х, г)ти, во(к, г)зал, рі(т, д)ко, про(с, з)ьба, зскре(п, б)ти, тя(ш, ж)ко, (с, з)кошений, (с, з)цідити, лі(ч, дж)ба, дьо(х, г)тьовий.

Ключ.  Випиши підряд лише ті слова, у які треба вставити з дужок букви, що позначають дзвінкі приголосні. У кожному з них підкресли другу від початку букву. З цих букв прочитаєш надзвичайно важливе і дуже секретне повідомлення.

V. Операція "Узвар"

За ілюмінатором чорніла глуха й мовчазна порожнеча. Тільки, то густіше, то рідше розсипані, рівно, незмигно блищали у ній дрібні іскорки – зорі. Ніби хтось у темній непроникній завісі цвяхом раз по раз попроколював дірочки в інший світ – яскравий, залитий сліпучим сяйвом. І рясно ж тих зірок, рясніше, ніж найтихішої морозяної ночі.

Граматик перевів погляд у нижній ілюмінатор (щоправда, тут важко було сказати, де низ, а де верх). І там теж місцями світилися вогники, але якісь тьмяні й розмазані, пемов світлячки між травою. Он справа попереду цілих два скупчення їх. "Це, мабуть, Буенос‑Айрес і Монтевідео, а може, Сан‑Паулу і Ріо‑де‑Жанейро, – подумав Граматик, пригадуючи карту світу. – Ми зараз десь над Південною Америкою. Тут ще ніч. Потім під нами почнеться Атлантичний океан… а там Гібралтар, Середземне море, Рим, Бєлград… До Келеберди далеко ще, хвилин тридцять‑тридцять п'ять".

– А знаєш, Граматику, – обізвався Капітан від пульта керування, – я мало не проспав старту.

Граматик добре почув свого товариша, але не знав, що й казати, вражений його признанням. Це йому так само не вкладалося в голові, як би й те, коли б Капітан устав на уроці й сказав: "Я не виконав домашнього завдання". Такого з Капітаном не бувало.

– Коли я вчора ввечері попрощався з тобою, – вів далі Капітан, – то подумав, що не завадить ще раз перевірити всі наші розрахунки. Аж за північ засидівся. На щастя, усе виявилося правильним. Звичайно, й Друг мені допомагав. А потім як заснув – мабуть, до обіду проспав би, якби Друг не розбудив.

Тут і Граматик не втримався – теж признався в своїй слабкості:

– Ой, як важко так рано вставати! І чую: уже півні кукурікають, скоро сонце сходитиме, а я очей розплющити ніяк не можу. Ще б тільки хвилину, здається, однісіньку хвилину поспати.

– То й ти теж не снідав? – здогадався Капітан. – Може, підкріпимося трохи?

Капітан легко відштовхнувся від сидіння, перевернувся через голову і, схопившись за припасований до стінки ремінь, плавно загальмував перед відсіком з харчами. Натиснув кнопку, дверцята розсунулися. Він обернувся до Граматика, запитуючи поглядом, що йому дати з‑поміж акуратно попідписуваних пакуночків і пакетів, якими були щільно заставлені полиці. Пес тим часом умостився на його місці за пультом керування.

– Я пізніше снідатиму, – відмовився Граматик. – Коли ми стартували, мене так причавило, що, здавалося, корабель полетить, а я впаду на Землю. Через те, мабуть, і їсти ще не хочеться. Хіба що узвару вишневого вип'ю.

Капітан подав Граматикові прозорий пакет з темно‑червоним вишневим узваром.

– Але вважай… – почав був Капітан.

– Знаю, знаю, що ти хочеш сказати, – перебив його Граматик. – Мовляв, в умовах невагомості будь обережний з рідиною. Заґавишся – і диви: вона вже мандрує по кабіні. Збереться в кулю й загрожує комусь залити обличчя. Знаю про це.

Він поволі, не роблячи різких рухів, надрізав пакет і потім так само обережно підніс його до рота, затиснув розріз губами й задоволено почав смоктати узвар.

І раптом закашлявся: рідина потрапила йому в гортань. Граматик швидко затулив рота рукою, але з пакета, якого він відсмикнув від губів, вичавилася велика, мов червоний перестиглий помідор, булька і, пропливши метр‑півтора, зависла посеред кабіни.

Булька нагадувала ялинкову прикрасу.