Читати книгу - "У зворах Бескиду, Роман Купчинський"

Після того вийшов і більше до бараку не показувався. По його виході хлопці розпустили язики.

— Не штука йому говорити. В його комірці і сухо, і тепло.

— Звідки знаєш?

— Сам бачив. Як тільки ми прийшли, я спочатку зайшов був туди.

— Помилився, значить...

— Помилився не помилився, але бачу — маленька кімнатка, завсіди ліпше в меншій...

— А потім тебе випросили.

— Я сам забрався. Бачу, що це для більшого коменданта, а я ще не такий великий...

— По справедливості, то ти повинен би там остати. Мала кімната — малий командант.

— Велика кімната — великий дурень...

— Тому й тебе тут перенесли.

— Мене дали до тебе.

— Не завидуйте, панове, нашому четареві. Йому та кімнатка дорого дісталася.

— Своєю дорогою.

— Ви бачили, як то було з тим булавним?! Мадяр глянув на четаря і, видно, оцінив його найвище на десятника, бо чекав, щоб четар його поздоровив.

— Але наш Шпачок остро тримався. Я вже був у страху, що він перший поздоровить.

— Якби не шабля, то хто знає, чи мадяр дав би себе переконати.

— Інша справа, що те наше неношення відзнак дуже часто буде нам шкодити.

— А тобі жаль, що ти не маєш вістунських звіздок.

— Не в тім річ, що жаль, а в тім, що не раз буде їх треба.

— Як прийде що до чого, то, не бійся, всі посвідчать, що ти вістун.

Хлопці між собою дерлися, але всім однаково було стидно, коли нині при передачі мадярський підстаршина не хотів здоровити стрілецького старшину, бо, як казав: «Кайне штерне, кайне шарже!»[1] Стрільці тоді, ще трохи, були б набили мадяра, але він укінці рішив заризикувати і поздоровив перший.

***

Була темна осіння ніч. Така темна, що не видно було на крок, і така осіння, як тільки в горах це буває. Зараз ізвечора спустилася вона низько на гори, окутала верхи і розлила темряву по долинах. Все в тій темряві втопилося: хати, що досі бовваніли під горбом, і річка, що бодай мрякою вказувала свій шлях, і дерева, що навіть у безмісячну ніч врізувалися в ясніше небо. Даремно напружувалось око, щоби побачити що-небудь перед собою,— спереду, ззаду і з боків чаїлася одна чорна безодня.

Дощ ущух... Зате пригналися звідкись вітри, недобрі і влізливі. Один качався долом, другий носився далеко верхами, а третій напастував ліси. Від першого вили яруги, як стадо голодних вовків, від другого йшов шум по верхах, мов від градотучі, а третій грав на лісах лиховісні мелодії холодної осені. Час до часу стихали раптом усі три, наче прислухувалися до чогось. Тоді десь у долині починав клекотіти потік, що зібраними водами бився об береги, або несміливо загавкав на селі пес.

Один з відділів мав стерегти шляху, що вів з полудня, з Угорщини, до Гусного. Чому цю дорогу треба було пильнувати, над цим ніхто не ломив собі голови. Робили так мадяри, за ними робили так і стрільці. Нікому і на думку не впало, що прецінь з Угорщини не прийдуть москалі, а хоч би і прийшли, то що є, врешті, в Гуснім такого важного, що треба аж заставами обставляти його довкола.

Було їх на одній заставі чотирьох: Перфецький як командант, Зварич, Качур і Леонтинський. Прийшли сюди ще звечора. Добре, що найшли буду з кори, а то були б весь час мокли під деревом. Буда була низенька, рачки треба було до неї влазити, але трьох людей помішувала вигідно. Саме стільки, скільки оставало «дома», коли один ішов на стійку.

Саме випала черга на Зварича.

Прикро було вилазити з теплої буди, в якій так солодко спав, підстеливши собі під голову ноги Леонтинського. а свої ноги підставивши Качуреві. Але Перфецький шипів уже при вході і термосив за плащ.

— Зварич! Чуєш! Вставай, твоя черга!

Викараскався з трудом, протер очі і напомацки пішов на стійку. Під деревом, недалеко дороги, висів на стовбурі сніп вівса. Тут була стійка, і звідси кожний мав дивитись на шлях, чи не зближається ворог.

Витріщував очі, хотів перебити тьму, але вона муром станула перед ним, закриваючи все: гори, доли і «евентуального ворога. Треба було здатися тільки на слух.

Саме тоді стихли вітри і настала хвилина тиші. Зварич сперся на кріс і послав у цю тишу своє вухо на звіди.

Не чути нічого...

Тільки в долі клекоче потік...

Але й його клекіт то кріпшає, то стихає, мовби хтось то спинював, то знову випускав воду.

Нараз! Що це?! Докладно чує рівний гугупіт соток ніг по розмоклій землі. Десь камінь хрусне під ногою, десь багнет ударить до казанка. Півголосом ведеться розмова в рядах... Підсунувся на край урвища і весь замінився в слух. А в вухах чимраз виразніше відбиваються звуки маршируючих рядів.

«Покликати товаришів...— мигає думка.— Ні! Не рушуся з місця, доки не знатиму напевно, хто йде. Може, це австрійський відділ?!..»

Але військо, що там десь у пітьмі марширує, не посувається вперед. Немов на однім місці ногами болото місить.

Це не військо. Це тільки дивний клекіт зібраного потоку.

Заворушилися знову вітри. Загомоніли верхи, заскигліли яруги, заскрипіли ліси... Клекіт потоку пропав серед нових звуків. Зварич вернув назад під дерево і, вихилившись, ловив кожний підозрілий звук, що приходив від лісу. Ось затріщала галузка, ось зашелестіли корчі, ось наче якась чорна постать виринула перед ним... Підніс кріса, відсунув безпечник... Мурашки забігали поза спиною, за дрижали руки... Зібрав себе докупи і вп’ялив очі в темну постать. А вона нечутно, поволі зближається до нього.

— Стій! Хто йде? — крикнув притишено.

— Хто там? — повторив ще раз і підніс приклад до рамена.

Знову нічого...

Чорна постать як стояла, так стоїть перед ним. Цей спокій ворога почав його хвилювати. Невже ж він, Зварич, уже окружений і тамтой не звертає на його заклик ніякої уваги?!.. Кинув головою направо, наліво, немов боявся, що хтось може вхопити його за обшивку. Але нікого не було. Тільки знову в глибині лісу затріщала галузка, за шелестіли корчі.

Зварич рішився ждати. Притулився до дерева, скулився в собі і вп’ялив очі в темну постать. Як тільки вона рушить до нього — стрілить. Але постать не рухалася. Бовваніла на однім