Читати книгу - "У зворах Бескиду, Роман Купчинський"

Четар затупотів ногами.

— Не про те йде, товаришу Зварич. Вогонь, дим — знамениті показчики для ворога. А ми на невтральній полосі.

— Серед такої мряки?!.. Де ж він може побачити?

— Ви мене, товаришу Зварич, не будете вчити воєнної штуки. Погасити, кажу!..

І ватру погасили.

***

Село Гусне лежало над невеличким гірським потічком, що теж, по словам Качура, мусив впадати до Дністра. В глибоких горах, окружене лісами, дрімало собі живучи і жило дрімаючи та, може, й зроду-віку війни не бачило. Тяжко, щоб і на вправах забрів сюди якийсь відділ. Дорогу до села протоптував хіба екзекутор, жандарм і жид-торговець. Може, коли і гарно було в нім. Високі гори, дрімучі ліси, гамірливий потік... В погідні, сонячні дні могло те все манити око мандрівця чи літника. Але тепер кисло село в мряках і болоті, а хати робили враження нарубаних стосів дерева, які хтось підпалив, і вони диміли, розгоряючись.

Стрілецький відділ наблизився до села. Ніхто не вийшов бодай подивитися на нього, нікого навіть не було, кого б спитати за дорогу. Село наче вимерло або вимандрувало кудись.

При першій хаті четар спинив відділ і послав стрільця до господаря. Вийшов з хати бойко, простоволосий, в сорочці і босий, перестрашений до краю. Вибалушеними очима водив по відділі, шукаючи команданта. А коли врешті четар допоміг йому відшукати найвищу особу в четі, покірно поклонився і зложив руки як до молитви.

— Скажіть-но мені, пане господар, куди то треба йти до бараку, що тут десь за селом стоїть?

Питання четаря, видно, не осмілило селянина, бо він ні пари з уст не пустив, тільки знову низенько вклонився.

— Що, ви німі, чи не чуєте?

Селянин скулився, мов від удару нагайки, і нервово почав переступати з ноги на ногу.

— Ну, говоріть! — нетерпеливився четар.— Я ж вам нічого не зроблю. Покажіть мені дорогу, і ми собі підемо.

Селянин аж по тих словах трохи прийшов до себе.

— Ось... туди, паночку, на верх он тої гори,— промовив нарешті і витягнув несміло руку.

— Через потік?

— Ая, через потік!

— І потім як? Просто?

— Стежка є, паночку, заведе вас на місце.

Зварич дивився на селянина, і жалко йому робилося бідного чоловіка. Ось до чого довела за короткий Час війна... Видно, і в тім запалім куті дали себе взнаки «свої» війська. Австрійський громадянин, нехай він темний, затурканий бойко, тремтів перед австрійським військом, мов перед москалями... Все це робив мадярський однострій. Зварич з досвіду знав уже, яке враження робить цей одяг на галицьких селян. Здається, і татарський кожух не робив би більшого. Яка шкода, яка біда, що стрільці не мають своїх одностроїв...

Із селянина перейшли очі Зварича на його «хижу». Похилена, бідна і брудна хатина тулилася одним боком до урвища і кліпала маленьким віконцем на дорогу. А в тім віконці стреміли тепер чотири голови: три діточі і одна жіноча. Обличчя ледве мріли із-за брудних шибок, але досить було глянути на селянина, щоб знати душевний настрій тих, що остали в хаті.

— Дякую вам,— сказав четар до селянина і зрушив відділ з місця.

Селянин знову низько вклонився, але далі стояв на місці, мов ще недовіряв, що вже все скінчилося і він може вернути в хату.

Зварич хотів конче якось осмілити, підбадьорити селянина. Чув немов якийсь стид перед ним за те, що селянин і стрільців узяв за таких самих, як інші. Швидко підступив до бойка і, всміхаючись, приязно заговорив:

— Ми не мадяри. Ми свої люди, з Галичини. Січові стрільці... Прошу, закуріть собі!

Витягнув пачку бакуну, яку вчора з такою парадою брав у сотенній канцелярії, і тицьнув її селянинові в руку. Той машинально взяв пачку і переводив здивований погляд то на Зварича, то на тютюн.

— Бувайте здорові і не бійтеся нас,— сказав Зварич на відхіднім.

А коли зрівнявся з відділом, глянув ще раз на крайню хату. Селянин все ще стояв біля воріт, тільки вже не сам. Коло нього стояла жінка і троє дітей і всі вони дивилися вслід за стрілецькою четою.

Що говорили між собою, що думали собі — тяжко догадатися. Одно певне: підозрівали якийсь підступ...

***

Дерев’яний барак, радше сказати буда, збита з тонких дощок і накрита папою, прийняла в себе чету стрільців. Тут мала бути головна сторожа, а рівночасно й головна команда всіх збройних сил села Гусного та околиці.

Ідучи до тієї буди, хлопці раділи, що знайдуть там сухий і затишний куток. Тимчасом дах перетікав, а солома, що мала служити за постіль, була тільки купою гнилої мерви, в яку ніхто й не думав покластися.

— І як ті мадяри тут спали? — промовив злісно Зварич, станувши на середині буди.

— Зовсім так само, як нині будеш ти! — відповів Качур.

— Не буду. Хоч би мав цілу ніч простояти, не буду.

— Ти собі стій, а я таки положуся. Під сподом, певно, суха солома, тільки зверху трошки вогкава.

По тих словах Качур почав розгрібати мерву, щоб дістатися до сухої верстви.

— Чорт би то взяв! — закляв по хвилі.— Під сподом ще більше мокра. Чистий гній.

Хлопці стояли безрадно і не шукали вже навіть місць. Поскидали тільки наплечники і повішали їх на спертих до стіни крісах.

Четар Шпак унаслідив по мадярськім булавнім осібну кучку, і, як казали очевидці, там було сухо та чисто. Зложивши в ній свої речі, прийшов до загального бараку доглянути за порядком.

— Чому стоїте? Сідайте та відпічніть, бо під вечір треба буде йти на службу.

— Як же тут сідати, коли нема на чім! — обізвався хтось.

Четар Шпак не любив таких філософувань. Крутнувся в сторону, відки впали ті слова, і, шукаючи за виновником, злісно всміхнувся.

— Крісел, може, панам вистаратися?.. Або ліпше: м’яких фотелів? Що?!

— Чому, не зашкодило б! — обізвався за його плечима Качур.

Четар знову крутнувся і крикнув люто:

— Мовчати, як не питаю!

В бараку змовкло, хоч хлопці душили в собі і сміх, і злість.

Тоді виступив Перфецький і, поздоровивши по формі, сказав:

— Товаришу четар! Прошу слухняно подивитися на цю солому. Вона ж цілковито гнила. На ній абсолютно спати не можна.

Четар, може, й був би вилаявся, але не мав що Перфецькому закинути. Ні щодо змісту, ні щодо форми.