Читати книгу - "Смілла та її відчуття снігу"

благословення церкви. Вона для мене — світло милості Божої. Зачиняючи за собою двері своєї оселі, я завжди усвідомлюю, що роблю стосовно себе милосердний вчинок. Кантор,[2] ілюструючи поняття «нескінченність», розповідав учням історію про людину, яка тримала готель з нескінченною кількістю кімнат, і всі вони були зайняті. Потім приїжджав ще один постоялець. Тоді господар робив ось що: він переселяв гостя з кімнати номер один до кімнати номер два, того, хто жив у номері два, — до номера три, того, хто жив у номері три, — до номера чотири і так далі. Так звільнялася для нового гостя кімната номер один.

У цій історії мене захоплює те, що всі її учасники — і постояльці, і господар — вважають цілком природним проведення нескінченної кількості операцій задля того, щоб одна людина могла спокійно жити в своїй власній окремій кімнаті. Це справжній гімн самотності.

Взагалі-то я усвідомлюю те, що я облаштувала свою квартиру, як готельний номер. Ніяк не намагаючись змінити враження, що мешканець цієї квартири тут проїздом. Коли у мене виникає потреба пояснити це самій собі, я згадую про те, що родичі моєї матері, як і вона сама, були кимось на зразок кочівників. Виправдання не надто переконливе.

Але у мене є два великі вікна, що виходять на гавань. Мені видно церкву Хольмен, будівлю Морського страхового товариства, Національний банк, мармуровий фасад якого сьогодні ввечері має такий самий колір, як і лід у гавані.

Я думала про те, що повинна сумувати. Я поговорила з поліцейськими, підтримала Юліану, провела її до знайомих і повернулася назад. Весь цей час я не підпускала скорботу до себе, утримуючи її на відстані. Тепер моя черга відчути горе.

Але час ще не настав. Скорбота — це дар, це те, що потрібно заслужити. Я приготувала собі м’ятного чаю і стала коло вікна. Але я нічого не відчуваю. Можливо, тому, що я чогось не зробила, залишилася якась незавершеність — з отих, що можуть перешкоджати виявленню почуттів.

Отож я п’ю чай, поки рух на Кніппельсбро стихає і в ночі залишаються лише окремі світлові смужки від габаритних вогнів. Поступово я заспокоююсь. І, нарешті, до такої міри, що можу піти спати.

З

Вперше я зустріла Ісайю якось у серпні, півтора року тому. Свинцева волога спека перетворила Копенгаген на вогнище стрімко поширюваного божевілля. Я щойно вийшла з автобуса, з його задушливо-давкої атмосфери, у новій сукні з білої льняної тканини з глибоким викотом на спині й оздобленням з валансьєнських мережив, які я довго відпарювала, надаючи їм потрібної форми, і які тепер поникли, глибоко сумуючи.

Є люди, які цієї пори року їдуть на південь. До тепла. Сама я ніколи не бувала південніше Кеґе. І не збираюся, поки ядерна зима не скує Європу.

Це був один з тих днів, коли можна спитати, в чому сенс існування, і дістати відповідь, що ніякого сенсу немає. А тут ще на сходах, поверхом нижче моєї квартири, копошиться якась істота.

Коли перші партії гренландців почали в 1930-х роках приїжджати до Данії, одним з перших вражень, про які вони писали додому, було те, що данці — страшенні свині, бо вони тримають удома собак. На мить мені здалося, що на сходах лежить собака. Потім я зрозуміла, що це дитина, але в такий день це нітрохи не краще.

— Відчепись, засранцю, — кажу я.

Ісайя дивиться на мене.

— Peerit, — каже він. — Сама відчепись.

Мало хто з данців може розгледіти в мені це. Вони, як правило, помічають в мені якісь азіатські риси, тільки коли я сама відтіняю вилиці косметикою. Але цей хлопчисько на сходах дивиться прямо на мене поглядом, який відразу ж помічає те, що нас з ним ріднить. Такий погляд буває у новонароджених. Потім він утрачається, щоб іноді знову з’явитися у декого в глибокій старості. Можливо, я сама ніколи не обтяжувала своє життя дітьми почасти й тому, що надто багато думала над тим, чому ж люди втрачають мужність прямо дивитися одне одному в очі.

— Ти мені почитаєш?

В руці у мене книжка. Це вона змусила його поставити таке запитання.

Можна було б сказати, що він схожий на лісового ельфа. Але він брудний, у самих трусах, блищить від поту, і тому можна з таким самим успіхом сказати, що він схожий на тюленя.

— Відчепись, — кажу я.

— Ти не любиш дітей?

— Я їх пожираю.

Він звільняє мені прохід.

— Salluvutit, брешеш, — каже він, коли я проходжу мимо.

У цю хвилину я помічаю в ньому дві особливості, які певним чином об’єднують нас із ним. Я бачу, що він самотній. Як вигнанець, який завжди буде самотній. І я бачу, що він не боїться самотності.

— Що це за книжка? — кричить він мені услід.

— «Основи» Евкліда, — кажу я і зачиняю двері.

Так і вийшло — ми вибрали Евклідові «Начала».

Саме цю книжку я дістаю того вечора, коли лунає дзвінок, а за дверима стоїть він, як і до того — в самих трусах, дивлячись на мене просто в очі, і я відступаю вбік, а він входить у дім і в моє життя, щоб залишитися в ньому назавжди, ось тоді я знімаю з полиці саме Евклідові «Основи». Неначе для того, щоб прогнати його. Неначе для того, щоб одразу ж показати, що в мене немає книг, які можуть цікавити дитину, що ми з ним не можемо зустрітися над книжкою і взагалі не можемо зустрічатися. Неначе щоб чогось уникнути.

Ми сідаємо на канапу. Він сидить, схрестивши ноги, на краєчку, як сиділи діти в Туле, біля затоки Інґлфілд, на краєчку саней, які влітку в наметі перетворюються на лавку.

— «Точка — це те, що не можна розділити. Лінія — це довжина без ширини».

Ця книга стає тією книгою, яку він ніколи не коментує і до якої ми завжди повертатимемося. Буває, що я намагаюся читати йому інші. Одного разу я взяла в бібліотеці книжку коміксів «Товстун Расмус на льоду». З незворушним спокоєм він слухає, як я описую йому перші малюнки. Потім він показує пальцем на Расмуса.

— Це смачно? — питає він.

— «Півколо — це фігура, яка обмежена діаметром і відсіченим діаметром півколом».

Цього першого серпневого вечора читання для мене проходить три стадії.

Спочатку я просто відчуваю роздратування через усю незручність ситуації. Потім виникає настрій, який у мене завжди з’являється, досить мені тільки подумати про цю книгу, — урочистість. Свідомість того, що це — основа, межа. Що,